Читати книгу - "Пес на ім'я Мані"

для вух дорослих: треба по можливості якнайменше виплачувати за своїми кредитами. Дорослі називають це внесками. Що більші внески, то менше грошей залишається на прожиття.

— Чому ж мої батьки платять такі великі внески? — здивувалася я, бо Мані вгадав — мої батьки постійно нарікали, як багато їм доводиться виплачувати щомісяця.

— Бо сподіваються заощадити на відсотках, — відповів Мані. — Скажімо, ти взяла кредит на 5000 Ђ. Самі лише відсотки становитимуть 300 Ђ на рік! До того ж, щороку треба ще сплачувати певну частку позиченої суми. Це називається погашенням боргу. 1-відсоткове погашення означає, що необхідно щороку заплатити 1 % від

5000 Ђ, тобто 50 Ђ. Отож внесок становить 350 Ђ, 300 Ђ — відсотки і 50 Ђ — власне погашення. Але тільки-но виплатиш кредит, відсотки сплачувати, ясна річ, вже не треба буде.

«Гм, цілком логічно, що хочеться якнайшвидше повернути 5000, за таких умов — відсотки більші, ніж саме повернення коштів», — подумала я.

— На перший погляд, воно й справді так, — погодився з моїми думками Мані. — Хто обирає 1-відсоткове погашення кредиту, той, зрештою, виплачує відсотки утричі більші за суму позики. Щоб зуміти швидко повернути 5000 Ђ позики, треба, звісно, сплатити більші річні внески. Чимало людей погоджують з банком такі високі виплати, на які лише здатний родинний бюджет. Тому поточних грошей завжди обмаль. Переважно позичальники недооцінюють дорожнечу життя. Коли нагально потрібне нове авто або ж ламається щось удома, вони беруть новий кредит, аби залатати «дірки».

— Маєш на увазі, що, беручи новий кредит, вони продовжують виплачувати ще й старий? — здивувалася я.

— Саме так, — Мані відверто тішився, як швидко я вчуся.

— Що ж тепер робити моїм батькам? Мене вони навряд чи послухають, — зітхнула я.

— Можливо, тобі вдасться навести їх на думку порадитися з паном Ґольдштерном? Він залюбки надасть їм консультацію.

— Хтозна, може, я зумію допомогти їм не тільки вибратися з боргів, але й навчитися більше заробляти? — повірила я у свої сили.

— Неодмінно зумієш, — підтримав мене Мані. — Але спершу їм треба навчитися обходитися з тими грішми, які вони мають на цей момент. Інакше з більшими заробітками вони наживуть і більші проблеми. Видатки мають здатність рости разом із прибутками. Ми також навчимося розподіляти наші кошти. Про це ще поговоримо згодом.

Після пояснень Мані мені наче прояснилося в голові. У маленькому блокнотику я занотувала таке:

1. Порвати кредитні картки.

2. Виплачувати якнайменші внески. Запитати пана Ґольдштерна, чи не зміг би він допомогти моїм батькам.

Мані терпляче чекав, доки я писала, а потім перейшов до третьої підказки:

— Йдеться про кредити у сфері споживання. Це кредити, які не стосуються нерухомості. Їх беруть, скажімо, для купівлі нового авто, меблів, телевізора чи просто для прожитку. Таким людям слід дотримуватися правила «п’ятдесят на п’ятдесят», а саме: з вільних коштів, які не йдуть на повсякденні потреби, половину заощаджувати, а з іншої половини віддавати позики.

«Моя бабуся завжди каже, що борги треба повертати якнайшвидше, — згадала я. — У такому випадку не залишиться жодного цента отих вільних коштів…»

— І чого ти досягнеш, повернувши заразом геть усі борги? — поцікавився Мані.

— Батьки кажуть, що тоді їм спав би велетенський камінь з пліч, — спробувала я їх виправдати.

— Це вони так думають, — повчальним тоном сказав Мані. — Насправді ж після сплати боргів у них залишиться НУЛЬ, а нуль — це ніщо. Це не та мета, до якої варто прагнути.

— Що ж тоді є метою? — не зрозуміла я.

— Поїхати до Америки, купити ноутбук — ось справжня мета, — терпляче пояснював Мані. — Або ж просто заощадження певної суми, не для пустого витрачання.

— Навіщо заощаджувати гроші, якщо їх не витрачати? — слова Мані ошелешили мене.

— А це я поясню тобі за кілька днів, — втішив мене лабрадор. — Повернімося до боргів. Твоїм батькам варто почати заощаджувати, не чекаючи повної виплати кредитів. Негайно! Тільки так вони зможуть здійснити свої бажання, не вдаючись до чергового кредитування, і без докорів сумління насолоджуватись новими придбаннями.

— Хочеш сказати, що їм теж уже час закладати касетки бажань? — усміхнулась я.

— Непогана думка, — кивнув Мані. — До речі, усі кредити на товари повсякденного вжитку — це безглузді борги. Набагато мудріше витратити попередньо заощаджені гроші.

Тепер усе для мене стало на свої місця. Отож я занотувала:

3. П’ятдесят відсотків усіх наявних вільних коштів заощадити, а інших п’ятдесят відсотків відкласти для сплати заборгованості. Кредитів на купівлю товарів повсякденного вжитку ліпше не брати зовсім.

— І остання підказка, — озвався Мані, очі у нього весело блистіли. — Тому, хто назбирав боргів, варто приклеїти всередині гаманця записку: «А чи дійсно це було аж так необхідно?». Згодом, перед касою у крамниці, вона послужить застереженням від марних витрат.

— Це годиться для тих, хто не має такого пса, як у мене, — засміялась я.

Мані радісно заметляв хвостом і лизнув мене в обличчя.

Я на віддяку погладила його по загривку, а тоді занотувала останню, четверту підказку:

4. А чи дійсно це було аж так необхідно?

Сьогодні я довідалася багато корисних речей про борги. Та це було легко, у порівнянні з завданням донести здобуті знання до своїх батьків. Утішала тільки порада Мані попросити пана Ґольдштерна, аби той проконсультував їх.

Однак для такого прохання я ще надто мало знала його, тому вирішила трохи вичекати.

Одне я твердо постановила собі — ніколи не залазити в борги. Завжди старатимуся заощадити гроші для омріяного придбання. Нізащо не потраплю у таку скруту, як мої батьки!

В гостях у пана Ґольдштерна

Наступні кілька днів пролетіли, немов одна мить. Я знову змогла ліпше зосередитися на шкільних заняттях і наполегливо тренувала Наполеона. Наприкінці першого тижня пан Ганенкамп заплатив мені 7 Ђ — по євро за день, і ще 30 Ђ — за три команди, яких навчився Наполеон. Пес тепер умів за командою сидіти, лежати і подавати лапу.

Я гордо перерахувала гроші. 37 Ђ — немало. До того ж я більше впевнилася у собі і вже болісно не ніяковіла, отримуючи гроші, бо для старенького подружжя життя направду стало легшим.

Вони були такі вдоволені моїми послугами, що попросили вигулювати Наполеона ще й уранці за додаткових дві марки. Я запитала на це дозволу у батьків, і вони погодилися.

Мані якось сказав, мовляв, він має блискучу ідею, що мені робити з грішми. Отож я тим часом старанно заховала їх серед старих шкільних зошитів.

Та мене чекала подія, не менш захоплива, ніж заробляння грошей. Сьогодні був саме той день, коли мав прибути водій пана Ґольдштерна, щоб відвезти нас із Мані до нього. Я з нетерпінням чекала того моменту, мріючи ближче познайомитися з цим багатим чоловіком.

Як і домовлялися, водій подзвонив у двері рівно о 15:15. Я ледь мову не втратила з несподіванки: водієм виявилася поважного віку жінка, яка приязно мені усміхалася.

Ми сіли до «Ролс-Ройса». Я сказала жінці, що досі гадала, ніби водіями мусять бути самі лише чоловіки. Вона засміялася:

— Пан Ґольдштерн надзвичайна людина, і вчинки його теж надзвичайні. Йому цілком байдуже, що «годиться», а що — ні. Він робить собі так, як вважає за потрібне.

Це мене зацікавило. Немов розгадавши мої думки, водій повела далі:

— Пан Ґольдштерн випадково почув мою розмову з товаришкою, котрій я жалілася на своє безробіття. А що раніше він мене не знав, то