Читати книгу - "Коли настане день"

144
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 30
Перейти на сторінку:
було перше дівоче кохання, світле, чисте та щире. Гордій сподобався їй ще тоді, коли вона вперше побачила його на сільській дорозі, коли бігла з дівчатами до клубу. Високий, стрункий, гарний темноволосий парубок одразу привернув її увагу. Хоча той, інший, теж був красень, кремезний, із міцними м’язами, але його очі чомусь налякали її. Вони були темні, глибокі, наче прірва, з якої виринає пекельний вогонь. Вона відчувала у ньому щось надприродне, якусь страшну силу. Він наче спопеляв своїм поглядом усе, на що дивився. А Гордій був інакший, і хоч його очі теж були чорними, як вугілля, але із них виходило яскраве тепле світло. Гордій не міг опиратися тій силі, що змушувала його кожного дня шукати зустрічі з Юстиною, бажанню розмовляти з нею, торкатися її. Він розумів, що не того чекав від нього Назар і не для того брав його до себе учнем, але нічого не міг із собою вдіяти. Прагнення кохання виявилося сильнішим за голос розуму. Та сила підкорила собі усю його волю. І він здався. Тож через рік справили весілля. Гордій та Юстина оселилися у невеличкій хатці на краю села, що батьки купили для єдиної доньки. Гордій робив усілякі причандалля з дерева і возив на продаж до райцентру. Юстина поралася по хазяйству. Гордій був щасливий.

Марко з кожним днем ставав усе більш замкненим та мовчазним. З того часу як стало зрозуміло, кому віддала перевагу Юстина, хлопці перестали спілкуватися. Зустрічаючись на вулиці, вони мовчки віталися кивком голови, не даючи змоги зазирнути один одному у їхні думки, та й проходили далі, не зупиняючись. Чомусь Марко не поїхав із села, навіть після весілля Гордія. Гордій не міг зрозуміти, невже Марко, який так прагнув отримати таємні знання та опанувати магічні вміння, що відкривають перед людиною дивовижні можливості, дасть їм згнити, так і не використавши? Якась дивна тривога стала заповнювати його, не даючи заснути вночі, змушуючи перевертатися у ліжку з боку на бік поряд зі своєю молодою дружиною. Якби ж він тільки зміг тоді зазирнути до його свідомості, незважаючи на заборону Назара, незважаючи на те, що Всесвіт не вважав за потрібне відкрити йому істину. Він повинен був прислухатися до себе. І використати всі знання, щоб усього цього не сталося. Тепер він розумів, що тоді, одружившись, він зробив помилку, і саме за це пращури покарали його. Бо не можна нехтувати своїм призначенням. Назар знав, що казав… А як же той вибір, про який він говорив? Де правда? І як її знайти?..

* * *

Соломія йшла за Олексою, який, неначе першопроходець, продирався крізь хащі, раз по разу притримуючи гілки кущів та дерев, щоб дівчину, бува, не зачепило. А то ще залишиться без ока чи з діркою у щоці, що тоді робити? А вона ж дуже гарна, ця дика кішка. Навіщо таку красу псувати, тим більше, що йому неважко гілку притримати. Та Соломія терпіти не могла, коли зазіхали на її самостійність, тож через півгодини вона не витримала.

— Що ти мною опікуєшся, неначе малою дитиною? — сердито промовила вона, порівнявшись із Олексою і відсовуючи чергову гілку. — Я сама можу дати собі раду.

— А чому б і ні? Батьки мене вчили бути вихованим хлопчиком.

— Я рада, що ти гарно вчився у дитинстві. Але твоє виховання тут як корові сідло. Так ми будемо місяць по лісу повзти.

— Та як хочеш. Якщо тобі подобається мати грим, як у фільмі жахів, прошу пані.

Соломія пішла поряд. Так вони рухалися хвилин двадцять, мовчки просуваючись крізь хащі, аж раптом почули тихий рев. Соломія застигла на місці.

— Ти чув? — запитала вона.

— Авжеж. Я ж не глухий, дякуючи Богу.

— І що це?

— Схоже на ведмедя.

Ревіння почулося вже голосніше.

— Наче з того боку, куди ми прямуємо, — прислухавшись, промовила Соломія.

— Так.

Дівчина глянула на Олексу.

— Думаєш, нам треба туди йти?

— А куди тоді нам іти?

— Не знаю.

— Ну то й не мороч голову. Пішли. Якщо що, відіб’ємось.

— Я не хочу шкодити тваринам. Вони нам нічого поганого не зробили.

— Тим більше. Може, їм якраз потрібна допомога. Пішли.

Соломія нерішуче рушила за Олексою. Рев ставав усе голоснішим. Дівчина почала нервувати, але її обличчя не змінило виразу, і тільки в глибині очей можна було прочитати тривожне очікування небезпеки. Невдовзі вони побачили вдалині між дерев велику волохату постать. Це був ведмідь. Він ревів і рухався навколо чогось, що Соломії та Олексі не було видно. Соломія зупинилася.

— Ну, і що далі? — запитала вона, зиркаючи на ведмедя.

— Дивися, він щось там шукає. Голову донизу опускає. Там якась яма.

Ведмідь дійсно кудись дивився, на щось, що було десь унизу. Зненацька почувся інший рев, але той голос був тонший і тихіший. Неначе звук ішов звідкись з-під землі.

— Мабуть, це ведмедиця. А її ведмежа потрапило до ями, яку вирили браконьєри, чи просто була яма в лісі, хто знає, - припустив Олекса.

— І що будемо робити? Як ми малому допоможемо? Ведмедиця ж нас роздере. А бити чарами, щоб тимчасово вирубити її і дістати ведмежа, я не згодна.

— Можна просто спробувати домовитись.

— Ти володієш мовою тварин?

— Ні. Але думаю, вона зрозуміє, що ми хочемо допомогти.

Соломія помовчала. Вона не уявляла, як ведмедиця має зрозуміти, що вони хочуть допомогти. Але показувати свій страх перед цим зарозумілим хлопцем вона не збиралася. Обійдеться!

— Ну добре, пішли, — сказала дівчина і повільно рушила до ведмедиці.

Тварина підняла голову і поглянула на людей маленькими темними очима. В них відбивався відчай і страх. Вона уважно слідкувала за рухами Олекси і Соломії. Вони зупинились, не дійшовши до ведмедиці метрів з п’ятдесят. Олекса пильно подивився тварині у вічі і промовив спокійним голосом:

— Ми хочемо допомогти.

Хлопець дивився на ведмедицю,

1 ... 11 12 13 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли настане день», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли настане день"