Читати книгу - "Коли настане день"

і в його погляді читалася упевненість. Ведмедиця кілька секунд дивилася йому прямо у вічі. Потім повільно відійшла вбік. Неподалік Олекса угледів невелике повалене дерево.

— Пішли, треба цей стовбур опустити до ями, — сказав він.

Вони з Соломією дотягли деревину до ями і зсунули її униз. Ведмежа, що сиділо там, одразу вчепилося кігтями у рятівний стовбур і полізло наверх. Через мить ведмедиця вже облизувала його, а воно ніжно терлося об мамині боки. Соломія дивилася на цю картину щасливими очима. Все-таки молодець цей Олекса, не злякався дикого звіра. Не такий він уже й поганий.

Ведмедиця нарешті відірвалася від ведмежати і поглянула на людей. У її очах читалася вдячність. Вона заревла, але цей рик не був страшним чи диким. Він був якийсь інший, мелодійніший та ніжніший. Потім тварини розвернулися і попрямували у хащі.

* * *

Тепла літня ніч опустилася над лісом. Чулося тихе цигикання цвіркунів та ухкання сови. Посеред лісової галявини горіло вогнище. Біля нього один навпроти одного сиділи Олекса і Соломія. В руках вони тримали металеві кухлі, з яких парував смаковитий аромат трав’яного чаю.

— То ти із роду характерників?

— Так, отримав здібності у спадок.

— Ніколи не хотів бути звичайною людиною? — Соломія з цікавістю поглянула на хлопця.

— А ти хотіла?

— У дитинстві.

— А потім?

— А потім я зустріла Гордія.

— Ти дуже його любиш?

— Так.

— А інші рідні?

— Вже нікого не залишилось. Тільки Гордій.

— Зрозуміло.

Соломія замовкла. Вона задумливо дивилася на вогонь, повільно сьорбаючи ковток за ковтком запашну рідину. Олекса з цікавістю поглядав на дівчину. Її великі карі очі втупилися кудись у пітьму, що огортала ліс щільною ковдрою. Було видно, що Соломія десь у іншому вимірі, у своїх дитячих спогадах, і її погляд ставав то засмученим, то ніжним та ласкавим. Олексі дуже кортіло зазирнути у її свідомість, побачити те, що бачить вона, доторкнутися до її внутрішнього світу. Але він неймовірним зусиллям стримував себе. Вона одразу відчує його у своїй голові, і, звичайно, розсердиться. А в них тільки-но встановився хоч якийсь контакт, і не варто все ламати через свою надмірну цікавість. Та бажання було дуже сильним. Ця дівчина хвилювала його. Така яскрава та пристрасна, неначе жарина, смілива, сильна, неординарна. І дуже гарна. Дивовижна красуня. Цікаво, чи є у неї хлопець? Хоча, судячи з її поведінки, вона їх терпіти не може. Чи це просто він їй не сподобався, хто знає…

Соломія дивилася поперед себе і бачила вже не ліс, а сільську дорогу. По ній бігали сільські діти, граючись у латки. Їх було чоловік десять. Маленька Соломія стояла трохи подалі, спостерігаючи за грою. Діти бігали, весело сміючись та не звертаючи на неї ніякої уваги. Дівчинці дуже кортіло теж погратися з ними, в її очах читалося бажання бути частиною цієї маленької спільноти. Нарешті вона наважилася, повільно підійшла трохи ближче до дітей, з надією у погляді та очікуванням, що її приймуть до гри.

— Можна і мені з вами погратися? — неголосно запитала вона.

Діти зупинилися і мовчки поглянули на неї. Одна з дівчаток підійшла трохи ближче до Соломії, вона презирливо та зі злістю подивилася на неї.

— Мама казала, щоб я не гралася з тобою, бо твоя мати — відьма! І ти теж відьма! Ще не вистачало, щоб ти мене зачарувала! Іди геть!

Інша дівчинка підійшла до першої та стала із нею поряд.

— Так, іди геть! — сказала вона.

Інші діти підійшли до тих двох дівчаток, стали купкою, з ненавистю дивлячись на Соломію. Раптом вони почали дружно скандувати:

— Відьма! Відьма!

Соломія побігла уздовж дороги. Вона мчала так швидко, як тільки могла, щоб скоріше втекти від тих ненависних криків і не чути цих страшних голосів. Услід їй летів вітер. Вона була вже далеко, а крики все ще чулися у спекотному літньому повітрі, відлунюючись у горах. Соломія добігла до підніжжя гори і почала видиратися наверх. Вона відчайдушно лізла по схилу, сльози текли по її обличчю, вона витирала їх брудною долонею, а вони все не переставали литися. Нарешті вона видерлася на самий вершечок. У небі яскраво сяяло сонце. Соломія сіла на гірському схилі обличчям до долини. Вона гірко схлипувала. Її спина здригалася. Попереду відкривався чудовий пейзаж — схили гори, порослі лісом, та долина унизу. Але вона не помічала цієї краси. Раптом дівчинка відчула, як хтось обійняв її за плечі та пригорнув до себе. Вона вчула дивне тепло, що випромінювала ця людина. Соломія підняла голову і побачила чоловіка років сорока, одягненого у вишиванку і полотняні штани. Соломія продовжувала плакати, сховавши обличчя на його грудях.

— Не плач! Усе буде добре! Вони просто бояться і заздрять тобі, тому і не хочуть з тобою гратися.

Соломія повернула голову, її сумні заплакані очі глянули чоловікові в обличчя.

— Я не така, як усі! — схлипнула дівчинка. — Але я не хочу бути сама! Не хочу! За що мені це покарання?! Що я зробила поганого?!

— Ти нічого поганого не зробила. Просто ти особлива дитина. І це не кара, це дар. Він дається не кожному. Тебе обрано, ти маєш це розуміти і цінувати. І ти більше ніколи не будеш сама.

Соломія з подивом роздивлялася чоловіка.

— А звідки ти знаєш, що трапилось? Я не розповідала…

Вона злякано і розгублено поглянула на Гордія. Потім випросталася, і в її очах блимнула раптова здогадка.

— Ти теж особливий? — запитала вона.

— Так, трохи, — посміхнувся він.

Соломія вже не плакала. Вона витерла сльози та з цікавістю роздивлялася Гордія.

— Хто ти? Як тебе звуть?

— Дядько Гордій.

— А мене Соломія.

— Я знаю. — посміхнувся Гордій. — Гарне ім’я.

— Звідки ти знаєш? Ти що, все на світі знаєш?