Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

Майя помітила його вивчаючий погляд і всміхнулась.

Прийди до мене на яхту…

Була вже десята година.

— Ходімо куди-небудь, — мовив Аарне.

— Куди?

— Ну, просто звідси…

— Ходімо…

Ніч була холодна. Вітер здіймав куряву на асфальті. Місяць плив маленький і далекий, йому теж було холодно.

— Чому тебе… пробач, я кажу «ти», можна?.. Чому в тебе раніше не бачив у нашій школі?

— Я з Талліна…

— Он як…

— Тато знайшов у Тарту кращу роботу, і ми тут купили будинок.

— О… Тобі подобається Тарту?

— Досить гарне місто, своєрідне… Тільки дуже тихе, як на мене.

— Тихе?

— Ну, не зовсім… але все-таки! Здається, ніби якесь відстале. Особливо зараз…

— Не ображайся, але мені Тарту подобається, — сказав Аарне.

— Чого я маю ображатися… Ти ж корінний тартусець.

— Ні.

— Ні?

— Я зі справжньої провінції, — кинув хлопець провокуюче, готовий прийняти бій.

— Ну тоді звісно… — сказала Майя.

— Що?! — Аарне зупинився. Йому здалися у голосі дівчини ноти зверхності.

— О, нічого, — засміялася Майя. — Ви неправильно мене зрозуміли.

— Можливо, — відповів хлопець, хоч насправді він нічого не зрозумів.

— Тоді добре… — Майя замріяно дивилась на небо. — А Таллін зараз дуже розрісся… Вечорами у кафе повно людей… Вночі у місті світло, виблискують вогні.

— Тарту незабаром теж буде таким, — якось по-дурному бовкнув Аарне. — Тут багато нових будинків.

— Казарми, — зауважила Майя. — Мені не подобається мешкати в такому будинку.

— Збудують кращі…

— Ніколи!

— Чому? — спитав Аарне.

— Так.

Вони звернули в маленьку вуличку, їхні кроки і голоси притишував густий зелений живопліт.

«Яка примхлива дівчина», — подумав Аарне. І разом з тим відчував перед Майєю якесь благоговіння… От як! дурниці!.. Він не знав, про що далі говорити.

— Ну, я дома, — раптом сказала Майя.

— Вже?

— Так.

Майя, усміхаючись, подала руку.

— Ми ще побачимося, світ такий маленький, — пожартував Аарне.

— Авжеж, — прошепотіла Майя і знову зайшлася сміхом.

— Чого ти смієшся?

— Гарний настрій…

Вона засміялася ще голосніше і зникла за воротами.

Прокинувшись у неділю вранці, Аарне побачив, що сонце давно зійшло. Минула вже десята година. За вікном, на тлі блідого неба, погойдувалися голі верхівки дерев. У кімнаті тихо, тітонька Іда, мабуть, кудись пішла. Аарне довго дивився на гілки, що гойдалися за вікном. Поступово згадав учорашній вечір і Майю.

Ніч розділяє два дні — вчора і сьогодні, робить їх зовсім чужими. Аарне пригадував тільки якісь незв'язні звуки, безглузді слова і руки Майї. Відчував легке хвилювання. Таке хвилювання буває перед далекою дорогою, коли на перон вокзалу на холодних рейках під'їжджає потяг і ти останню мить бачиш рідне обличчя, відчуваєш потиск руки і дотик губ. Очікування перед далекою дорогою…

Було чверть на одинадцяту, коли до кімнати увійшла тітонька Іда.

— Аарне, будь ласка, зараз же вставай. Юнакові не годиться так довго вилежуватись у ліжку, це призводить до поганих звичок.

Вона заходилася поливати квіти. Аарне склав ковдру і простирадло, схопив їх разом із розкладушкою і поніс до сусідньої кімнати за шафу.

Коли Аарне о пів на другу ночі прийшов додому, тітонька спокійно спала. Вона, звісно, могла й прикидатися. Але одного разу тітонька сама призналася, що спить спокійно, коли знає, що Аарне на вечорі.

Була неділя. Надворі дув холодний вітер. Аарне перегортав запилені томи книжок. І чого тільки не було на цій полиці!

Кіплінг, «Книга джунглів»…

«Німецька окупація в Естонії», видано після війни.

«Кімнатні рослини».

«Острови майбутнього».

Костянтин Пятс[5]. Автобіографія.

Аарне взяв срібний томик із серії Нобелівських лауреатів і подивився на мудре обличчя старого чоловіка. Тагор…

Щира пісня моя, та, з якою до тебе приходив,

недоспівана знов залишилась.

Лютні я кращі дні віддавав,