Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

срібні струни ладнаючи,

Тільки такт був не той

і мелодія часто зривалась,

Хоч у серці палкому

шалене бажання жило.

Нерозквітлою квітка зосталась,

а вітер зітхає.

Вони з Індреком вештались по місту, розглядали перехожих, шукали в кафе знайомих, але нікого не зустріли. Небо посіріло і нависло над землею.

Раптом Індрек сказав:

— Знаєш, із тебе можна було б книжку написати.

— З глузду з'їхав? — кинув Аарне.

— Чому?

— Чому! Не варто марнувати час. Що в мені є? І взагалі, я деморалізована особа.

— Не кокетуй!

Аарне пильно подивився на друга.

— Так… Розумію. Може, я й кокетую, можливо. Але, якщо говорити об'єктивно, я майже негативний образ.

— Не дотепно! — засміявся Індрек.

— Ну, що можна про мене написати? Що?

Індрек посерйознішав.

— Ти — людина пошуків.

— Що з того? Кожен шукає. Образ людини, яка шукає, нікому не потрібен. Навіщо ті марні пошуки? Зараз потрібен позитивний герой.

— А хіба шукач — негативний?

Аарне не відповів. У повітрі кружляли тонесенькі сніжинки, небокрай посірів. Падав перший сніг. По довгій паузі Індрек знову заговорив:

— У тебе дивний погляд на сучасну літературу. Справді, пошуки заради пошуків не потрібні. А соціальна функція літератури?

— Що це таке?

— Ми вступаємо фактично у нову епоху. Ми боремося. І література вказує і спрямовує цю боротьбу. Література — бюлетень боротьби.

— Хто тебе цього навчив? Не вигадуй!

— Ти знову за своє?

— І часто це тобі кажуть?

Аарне ледве стримував злість. Його гнівило все: іронічний погляд Індрека («Як він вважає!»), тоненькі сніжинки, що настирно лізли у вічі, і взагалі весь цей бездіяльний день.

— Хіба я винен, що мене виховували у дусі вульгаризації?

— Дурень. Не вигадуй! — мовив Індрек. — Ти сам не віриш у те, що кажеш. У тебе є голова на плечах.

І знову Індрек мав рацію. О, ці суперечки…

…Надвечір Аарне згадав про Майю.

— Звідки вона? — спитав Індрек. — Хто вона?

— Із Талліна. Хто? Не знаю.

Вони довго йшли мовчки. Нарешті Індрек сказав:

— Аарне, мені здається, що ти любив Еду…

— Звідки ти… це взяв?

— Мені здається… — Індрек багатозначно звів брови, — Так чи ні? Га?

— Може й так…

Сніг вкривав тоненьким білим шаром замерзлу землю. На вулиці запахло нафталіном. Чого це Індрек почав розмову про Еду?

— Тобі не подобається Майя? — спитав Аарне. У запитанні причаївся страх і готовність до бою.

— Не знаю, я ж її зовсім не знаю. Але, якщо сказати одверто, то…

— То що?..

— Еда подобається мені більше. А як ти вважаєш? Вона все-таки розумна дівчина…

— Чого ти підкреслюєш слово розумна?

— Так, нічого…

Аарне вичікувально дивився на друга. Та Індрек нічого не додав, і він продовжував його думку сам:

— Крім того, у Еди є гарний кавалер…

— Це ненадовго.

— Звідки ти знаєш?

Індрек усміхнувся.

— Я все знаю!..

Цього вечора вони розійшлися, трохи досадуючи один на одного, але жоден з них того не показував.

Сніг устелив землю. Вітер ганяв поземку. Так тривало кілька днів. Та ось уранці земля знову стала чорною і мокрою, і у темряві хлюпотіла вода.

Аарне