Читати книгу - "Артеміс Фаул. Місія в Арктику"

збагнув, що бачить перед собою засніжене поле. Сама тільки біла білина, й лиш ледь помітні тіні там, де були невеличкі виїмки й кучугури.

Артемісові стало моторошно. Дивно, що така невинна картина могла викликати почуття тривоги.

Потім камера задивилася вгору, показавши похмуре сутінкове небо, після чого вихопила якийсь темний предмет удалині. З мініатюрних комп’ютерних динаміків почулося ритмічне рипіння снігу: оператор рушив по снігу до того предмета. Предмет ставав дедалі більший, виразніший. Так, то була людина — чоловік, що сидів… ні, був прив’язаний до стільця. Кубики льоду задзенькали в Артемісовій склянці. Його руки тремтіли.

Чоловік був одягнений у рештки хорошого — колись — костюма. Рубці, схожі на блискавки, зорали йому обличчя, а ще йому, здається, бракувало однієї ноги, хоча напевне цього не можна було сказати. Артемісове дихання зробилось тяжке, уривчасте, мов у бігуна, що долав довгу дистанцію.

На шиї в чоловіка висіла табличка. Картонка й шмат шпагату. Жирними чорними літерами на картонці було виведено: «Zdravstvuy, syn». Камера взяла напис широким планом, потримала так декілька секунд, а тоді зображення зникло.

— Це все?

Лаккей кивнув головою:

— Тільки той чоловік і табличка. Більш нічого.

— Здравствуй, сын, — пробурмотів Артеміс. Вимова його була бездоганна. Він почав вивчати російську відразу після того, як зник батько.

— Вам перекласти, пане? — запитав Лаккей, що також знав російську мову. В другій половині вісімдесятих він п’ять років пропрацював у спецслужбі, яка займалася шпигунством. Утім, його вимова була зовсім не така досконала, як у його юного хазяїна.

— Не треба. Я знаю, що це означає. «Привіт, сину!» Лаккей звернув на двосмугову дорогу. Протягом кількох хвилин обидва мовчали, а тоді тілоохоронець усе-таки не втерпів:

— Пане, ви гадаєте, що то він? Невже той чоловік — ваш батько?

Перемотавши файл трохи назад, Артеміс зупинив його на картинці, де обличчя того загадкового чоловіка було показане найбільшим планом. Він торкнувся рукою екрана, від чого по поверхні побігли веселкові хвилі.

— Так, Лаккею, я гадаю, то він. Але якість картинки вкрай низька. Тож цілковитої певності не може бути.

Лаккей розумів, які почуття боролися в грудях його юного підопічного. Він-бо також утратив близьку людину на борту «Фаул-зорі». В тій фатальній подорожі Артемісового батька супроводжував Лаккеїв дядечко, Лаккей-старший. Але тут достеменно сталося непоправне: дядечкове тіло хвилі викинули на берег, а потім воно опинилось в одному з мурманських моргів.

Зусиллям волі Артеміс поновив самовладання.

— Ми не можемо, Лаккею, залишити це послання без уваги.

— А ви здогадуєтесь, який буде їхній наступний крок?

— Авжеж. Далі нам надішлють вимогу заплатити викуп. Цей лист був потрібен лиш для того, щоб привернути мою увагу. Доведеться перевести в готівку частину золота, отриманого від Чарівного Народу. Негайно законтактуй із Цюрихом, дай Ларсові всі необхідні інструкції.

Лаккей вправно перевів машину на швидкісну смугу.

— Пане Артемісе, знаєте, я маю певний досвід у подібних справах…

Артеміс не став уривати свого слугу. Лаккеєве життя до того, як народився його підопічний, було, м’яко кажучи, вельми розмаїте.

— Викрадачі людей завжди дотримуються певної схеми. Спочатку вони усувають усіх свідків свого злочину. Потім вони, зазвичай, намагаються усунути один одного, аби ні з ким не ділити викупу.

— І що ти цим хочеш сказати?

— Хочу те сказати, що виплачений викуп аж ніяк не гарантує вашому батькові безпеки. Якщо той чоловік і справді ваш батько. Існує велика ймовірність того, що викрадачі одержать ваші гроші, а тоді всіх нас переб’ють.

Артеміс замислено дивився на екран ноутбука.

— Ти, як завжди, маєш слушність. Доведеться мені розробити відповідний план дій.

Лаккей зробив судомний ковток. Він добре пам’ятав останній господарів план. Тоді вони самі ледь не загинули, а могли ще й втягнути планету в міжвидову війну. Нелегко було злякати таку людину, як Лаккей, але цієї хвилини, вгледівши блиск в очах Артеміса Фаула, слуга відчув, як йому спину мов морозом обсипало.

Шахта Е1, Тара, Ірландія

Капітан Холлі Куць, не довго думавши, вирішила попрацювати у дві зміни. Курс її лягав просто на поверхню. Тільки й затрималася, щоб ковтнути енергетичного коктейлю в дієт-барі, а тоді вскочила до першого ж «човника», який прямував до термінала Тари.

Але тамтешні чиновники чомусь не поспішилися її пропустити. Начальникові безпеки зовсім не сподобалося те, що капітан Куць не тільки зупинила весь рух, «наклавши лапу» на першу капсулу, що мала летіти шахтою Е1 на поверхню, а ще й захотіла реквізувати собі цілий шатл для зворотної мандрівки.

— То перевірте ще раз усю вашу систему! — процідила Холлі крізь зціплені зуби. — Я певна, що штаб-квартира поліції вже надіслала вам цей дозвіл.

Войовниче налаштований гном глипнув на екран свого портативного комп’ютера.

— Ні, пані. Нічого такого я не отримав.

— Послухайте-но, пане…

— Я — комендант Терил.

— Так-от, коменданте Териле, я виконую надважливе завдання. Це пов’язано з національною безпекою. Мені потрібно, щоб кілька годин зала прибуття була абсолютно порожня.

Терил театрально зобразив, що от-от зомліє.

— Щоб зала прибуття була порожня? Кілька годин? Дівчинко, чи ти не схибнулась часом? Ось-ось повинні прибути три шатли з Атлантиди. І що я маю сказати пасажирам? Що мандрівки скасовуються через якісь там секретні махінації наших поліціянтів? Нині ж у нас пік сезону! Я не можу просто взяти й зупинити весь рух. Не можу й не буду!

Холлі здвигнула плечима.

— Чудово. Тоді ваші туристи зможуть помилуватися двома справжніми живими багноїдами, котрих я сюди