Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

партія більшовиків або інша, що проповідує чим гірше, тим краще». Дивне прозріння Скоропадського середини березня 1917 року! Ще більш дивним воно видається для людини, що всю революцію перебувала на провінційному Поділлі.

Скоропадський побачив те, чого не змогли побачити не тільки прем’єр Львов, міністри Гучков та Керенський, але про що навіть не мріяли у своїх «пломбованих вагонах» лідери більшовиків. А от що писав Павло Петрович у 1918 році: «…далі буде гірше, більшовизм заллє всю Україну. Не буде ні України, ні Росії».

24—28 березня 1917-го Павло та Олександра Скоропадські зустрілись у Києві у кращому готелі міста — «Континенталь» на Хрещатику. П’ять днів відпустки з коханою після нескінченних солдатських мітингів здалися Скоропадському раєм. Але й у любовному хмелі генерал устигав багато чого довідатися про політичне «київське життя».

На цей час у Києві стало широко відомо про малозрозумілу діяльність Української Центральної Ради, що вимагала від нового революційного уряду чи автономії, чи незалежності України. 19 березня 1917-го у Києві, під час багатолюдної маніфестації, частина революційних мас уже виступала під жовто-синім національним українським прапором із гаслами, що закликали до автономії, а по місту ходили звернення Центральної Ради «До українського народу». У цьому зверненні особливо різала око Скоропадському вимога ввести українську мову в урядових і неурядових установах українських губерній.

У березні 1917-го спалахнула зірка Михайла Сергійовича Грушевського (1866–1934), що тільки-но приїхав із «московського заслання» до Києва і став головою Центральної Ради, він уже рекламувався як славетний революційний лідер і «батько української нації». Народився Грушевський на Холмщині (нинішня Польща) в українській родині викладача гімназії. Михайло Грушевський закінчив Київський університет і став професійним істориком, що написав досить спірну багатотомну «Історію України-Руси».

З 1890 року він увійшов до «Київської громади», а 1894 року став професором Львівського університету. Жив Грушевський у Львові, де сформувався як ліберальний український політик, засновник Національно-демократичної партії. Можна казати, що Грушевський склався як людина у XIX столітті. У 1905–1907 роках він перебрався до Києва та Петербурга, а у 1907–1914 роках знову жив у Львові, де викладав в університеті. 1914 року був заарештований російською владою за «австрофільство».

Інший лідер Центральної Ради — Володимир Кирилович Винниченко (1880–1951) — був іншої генерації й іншого походження — з найбідніших селян Херсонської губернії. З 1900 року він став активістом Революційної української партії. 1902 року потрапив до в’язниці, його було виключено з першого курсу юридичного факультету Київського університету. 1902 року на з’їзді РУП Винниченко обирається до керівництва партії, а через рік опиняється під арештом, у дисциплінарному батальйоні. Далі — втеча за кордон, у Галичину, де він стає членом Закордонного комітету РУП, співредактором партійної газети, засновником Української соціал-демократичної робітничої партії. Винниченко бере участь у революції, але 1907 року ховається на еміграції в Європі. З 1902 року Винниченко почав активно видаватись як прозаїк і драматург і незабаром став найбільш відомим українським письменником. 1917 року Винниченко — лідер Центральної Ради, редактор центрального органу УСДРП.

Скоропадський тоді передчуває, що революція не зупиниться на півзаходах, що постане «чорний переділ» і селянський погром садиб, що незабаром із мільйонера він може перетворитися на жебрака, обтяженого великою родиною.

4 квітня 1917 року Павло Петрович письмово наказує дружині: «…я наполягаю категорично на заставі маєтків». Генерал пише: «Скоріше ми підемо по шляху всіляких соціальних експериментів, зрештою життя, можливо, поліпшиться, але 50 років ми і наші діти будемо приречені на важке життя». Він уже побоюється за життя дружини та своїх дітей, попереджаючи, що «…буде ще в Петрограді кривава боротьба». Він радить дружині на час революції виїхати з Петрограда, подалі від насильства, хоча б до… Японії.

Наприкінці квітня 1917-го Скоропадський поїхав до штабу командуючого Особливою армією Балуєва і по дорозі зупинився у Сарнах, де провів кілька годин серед офіцерів рідної кінної гвардії. Майбутньому гетьманові запам’ятався гвардійський офіцер-поляк Ходкевич, який переконував Скоропадського у тім, що генерал «…мусив би взяти участь в українському русі, що… міг би бути видатним українським діячем, гетьманом». Скоропадському ця розмова виявилася пророчою, він описав її у споминах, щоправда, приправивши її брехливим кокетством — «…все це мені здавалося малоцікавим». Ні, Павло Петрович уже мріяв про особливу роль в історії і сподівався вирватись із провінційної Коломиї, де перебував штаб 34-го корпусу, у велику політику…

* * *

Тим часом у Києві Центральна Рада, успішно провівши Національний конгрес, зміцнила свої позиції, заявляючи про себе як про політичне представництво всього українського народу. 5 травня 1917-го у Києві відкрився Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, що зібрав близько 700 представників від солдатів-українців усіх фронтів, тилу, матросів Чорноморського та Балтійського флотів. Найбільш радикальні патріоти-«самосгійники» (група М. Міхновського) пропонували з’їзду провести військовий переворот — заарештувати начальника Київського військового округу й оголосити Україну незалежною державою. Але більшість з’їзду виступила тільки за автономію України та за переформування армії за національно-територіальним принципом, за українізацію бойових частин армії та Чорноморського флоту.

З’їзд створив Український Генеральний військовий комітет при Центральній Раді, що взявся за організацію українського війська та українізацію «старих» регулярних частин армії. До Генерального комітету ввійшли: літератор Володимир Винниченко, журналіст Симон Петлюра, юрист Микола Міхновський, доктор Іван Луценко, генерал-майор Михайло Іванов, підполковники Юрій Капкан і Віктор Павленко та інші. Надалі ці лідери почали відігравати головну роль у справі формування нової української армії. Незабаром Петлюра став головою Генерального комітету, поручик Василь Кедровський — його заступником у справах армії, моряк Письменний — у справах флоту, а капітан Аполлон Певний — у справах Вільного козацтва. Генеральний комітет сподівався поширити свій вплив і на вояків Південно-Західного та Румунського фронтів, однак із «українізацією» військових частин там були ще великі проблеми.

Цікаво, що генерал Скоропадський іще до з’їзду зустрічався із солдатом-депутатом Всеукраїнського військового з’їзду. Солдат цей був висунутий українським комітетом корпусу, і Скоропадський переконував делегата у тім, що небезпечно і несвоєчасно організовувати окремі українські частини «під вогнем ворога». Тоді ще Скоропадський вважав, що українізація зруйнує армію і підштовхне до розпаду Росії.

У травні 1917-го Тимчасовий уряд іще побоювався розвитку українського руху в армії. У відповідь на резолюції київського військового з’їзду структури Тимчасового уряду, не визнавши його рішень, назвали Генеральний військовий комітет «повністю приватною самостійною організацією». Тимчасовий уряд категорично не підпускав