Читати книгу - "Quid est Veritas?"

І раптом урвав, здивований виглядом Гелиної квітки, що її взяв із рук дитини. Такої він ще ніколи не бачив[48].

Розглядав із несподіваним почуттям широкий пурпуровий келех, вкладений у білий. Відводив пальцями химерно переплутані стовпчики й пиляки, пізнаючи в цім, ніби штучнім, орнаменті зменшені моделі різних приладів, що їх уживають при каранні злочинців хресною смертю: гвіздя, молоток, кліщі…

У квітах — образ злості й ненависті!.. Прокляття смерті й нещастя!

Прудким рухом, із терпкістю й огидою, Пилат відкинув від себе квітку пасифлори. Але з-за його зціплених зубів не вирвався звук слова.

Прокула з сумом поглянула на знову стемніле обличчя чоловіка й тихо зітхнула: сьогодні вже напевно не проясниться!

Мовчки дійшли широкою алеєю до тераси, що звисала над морем. Скеля наїжилася кактусами та агавами. А каміння було густо вкрите їстівними лишаями. Були незаймані: прокураторові раби мали досить їжі.

Пилат, а за ним Прокула, посідали на вирізьбленій лаві з рожевого мармуру.

Західну сторону неба затягла жовта з маленькими іскристими хмаринками запона.

Було тихо, спокійно, гарно.

Щоб нав’язати перетяту розмову, Прокула промовила:

— Вечір, як мед: золотистий, ароматний і солодкий…

— А повний укритих жал, — додав Пилат.

Матрона замовкла знову. Жаліла чоловіка, що ставав усе більше й більше рвучким, вразливим на прикрості.

— Ах, швидше б уже скінчилося це юдейське вигнання! — мовчки зітхнула Прокула.

Дивилася на море, але згадувала інше, де на Мізенському мисі була її власна улюблена вілла. У ній, оточеній згадками про Прокулин ідеал, Корнелію, матір славних Ґракхів, мріяла б вона бути якнайшвидше!.. Там, у повній самоті, далеко від людей, серед двох блакитних просторів, дожити б їй із Пилатом «років Филимона й Бавкиди»!

Там без страху, без роздражнення, дочекатися Харонового човна, що перевезе їх у країну, звідки ніхто й ніколи не повертається… Не повертається… Бо ж, напевно, ліпшої країни нема…

Не повертається, — меланхолійною луною відбилася думка, — хіба що на крилах згадки й спомину… Але ж на це треба собі заслужити в нащадків…

Кілька зірок уже поквапились розплющити свої очі. Але моргали ними, неначе ще не цілком прокинулись із сну: денне світло було для них ще надто ясне…

— До речі! — сухим голосом спитав Пилат: — Ти справді не знаєш, де Кай? Мені здається, що я не бачив його кілька днів.

Прокула гадала, що Кай і не в Тиверіаді, і не в Калірое… Мабуть, десь слухає Назаретського Раббі… Перед кількома днями посилав Магдалині заквітчану, як офіра Венері, клітку з білими голубами.

— Як захоче мене бачити, — казав, — випустить птаха… або й двох.

— Я сьогодні навмисне посилала спитати в голубарів: жоден із голубів не повернувся. Але Аретуза вже знає, що між Каєм і гетерою ніби порвалися струни… якась дисгармонія…

— Ну, от, бач: може, вже між ним і гетерою пробіг заєць[49]… Що ж до почуття естетики… — почав був Пилат, але, не скінчивши, обернувся, бо зачув позад себе поспішні кроки на садовій доріжці.

До тераси наближався, майже біг, саме щойно згаданий Кай.

За ним повільним кроком, як у похоронному поході, де квапливий рух змінити нічого вже не може, наближався радник Йосиф Ариматейський.

Його красне, мов тонко вирізьблене обличчя мармурової статуї, позолочене заходячим сонцем, вражало — таке сумне й бліде. Наблизившись, він глибоко вклонився Прокулі й Пилатові, кожному зокрема.

Але Кай був настільки схвильований, що навіть не привітався з батьками, а враз почав нервово піднесеним голосом:

— Той Tartareus cfnis[50]… Негідник… Ірод! На цей раз міра переповнилась. Я… ми обидва з радником просимо… вимагаємо…

Обернувся до Йосифа.

Той уклонився ще раз і мовчки чекав.

Прокула нашорошилась: отже, не помилилася, що Іродів подарунок віщував прикрість! І так швидко!.. Пилат нахмурив брови. А повний обурення Кай мішав різномовні слова, пошматовані душевним болем:

— Зрадою!.. Підступом ідумей забив пророка Йоканаана! То ж був найліпший із усіх стоїчних мудреців! Ах, Йоканаан!.. Найсвятіший із святих! Найправедніший із праведних!..

— За що? — спитала Прокула тихо.

— Де і як? — спинив синові нарікання Пйлат.

— Небіжка[51] негідника, княжна Саломе, знизилась до того, що на бенкеті танцювала… сама танцювала перед гістьми! Як найнята флейтистка, як платна міма…

Прокула, ніби від холоду, зсунула рамена: «У цих східних варварів цілковито знищено почуття власної гідності!.. — думала з прикрістю, але присутність радника-юдея не дозволяла їй сказати цього вголос.

Справді, якої великої офіри вимагає Рим від своїх громадянок, що бувають змушені не тільки жити в сусідстві, але ще й входити у прямі стосунки з цими істотами!

А Кай продовжував:

— І, як платні за свій танець, Саломе зажадала — поміркуй тільки! — Кай повернув до матері схвильоване обличчя, — голову Пророкову!..

Зіп’яв руки, аж йому хруснули пальці. Поглядом безмірно розширених зіниць бачив цю скривавлену мертву голову Пророка на золотій таці, в оточенні п’яної забави, пустих розмов фальшивих тетрархових приятелів…

Розпач, образа