Читати книгу - "Льодовик"

брилу льоду, що виростає з–під землі і загрожує теплиці і з якою ми ось уже другий рік невтомно боремося. Вона виростає, а ми її сколупуємо, відпилюємо, а раніше — ще й солили…

Такі брили льоду тепер вип'ялися у багатьох місцях, і ми їх також називаємо гляціалами, хоча для них усіх це вже просто загальна назва. Інші люди їх називають також по–різному, найчастіше — просто брилами. А ще у нас є по льодорубу на брата. У Петруні важчий, бо ж він і сам важчий. Це дуже надійні штуки, ми вже всякі перепробували, але ці вийшли найбільш надійними. Але не лише знаряддя, а й себе ми також інколи називаємо льодорубами. Хоча себе ми як тільки не називаємо! Навіть слугами диявола або просто кретинами, що, принаймні для мене, не новина — це я знав про себе і раніше.

Зате про льодовики я знаю тепер значно більше, ніж колись. Усі ми тепер знаємо про них значно більше. У себе над ліжком, поверх плаката Джона Леннона з Йоко Оно, я ще минулого року приліпив скотчем вирізку з якогось журналу:

«Льодовики — це природні маси кристалічного льоду, які формуються на поверхні Землі в результаті накопичення та подальшого перетворення твердих атмосферних опадів (снігу).

Необхідною умовою утворення льодовиків є поєднання низьких температур повітря з великою кількістю твердих атмосферних опадів, що має місце в холодних країнах вищих широт і на вершинних частинах гір.

Накопичення потужних товщ снігу та перетворення його в лід являє собою тривалий і складний процес, зумовлений дією різноманітних факторів.

При накопиченні снігу в ділянці живлення відбувається його складне перетворення, пов'язане, по–перше, з дією сонячного проміння, по–друге, з сублімацією, і по–третє, із збільшенням тиску в нижній частині снігової товщі.

Під впливом сонячного проміння пухкий сніг з поверхні відтає і при цьому окремі сніжинки округлюються, а при зниженні температури вони знову набувають кутастої форми.

Разом з тим, частина води, яка звільняється в процесі танення снігу, проникає на глибину снігового покриву і теж зумовлює оплавлення сніжинок. Такий процес повторюється при добових змінах температури та в кожній новій порції снігу, що випадає.

Поступово пухкий сніг перетворюється в зернисту масу, яка називається фірн.

При перетворенні снігу на фірн і лід велике значення мають також процеси сублімації (згону), тобто випаровування льоду з наступною кристалізацією утвореної водяної пари. Пружність пари у приповерхневій частині льоду залежить від температури, розмірів та форми кристалів. Над малими за розміром кристалами пружність пари більша, а над великими — менша. Це спричиняє переміщення пари від дрібних кристалів до великих та ріст останніх. Разом з тим при сублімації звільняється певна кількість тепла, завдяки якому відбувається поєднання окремих кристалів та укрупнення кристалічних зростків».

У мене там є й інші вирізки, з інших журналів. Наприклад, з якогось антропологічного я колись повитинав малюнки гігантів ще з того попереднього льодовикового періоду, що закінчився приблизно дванадцять тисяч років до нашої ери, і тепер також вожу їх із собою, переклеюю із стіни на стіну. Через ті постійні переклеювання ірландський лось уже без одного рога, а гігантський короткомордий ведмідь без лапи. А ще є гігантський кондор і, звичайно, мамонт. Точніше — мамонтів аж два. Один той, доісторичний, а інший — наш рідний садівник Петруня. Я його усміхнену пику також приліпив поряд із мамонтом.

Петруню я часом фоткаю з льодорубом або й без нього, просто на тлі нашого Гляціала. Якщо у профіль крупним планом — точно як мамонт, тільки без хобота і бивнів. Ну й пика. «Правила здорового мамонта» — це якраз для нього. Це йому бути охоронцем, а не мені, але Міха вважає інакше.

Той клятий Гляціал — тепер наша найбільша проблема. Це просто величезна брила, точніше, ціла скеля з льоду, що невідь–звідки взялася, просто–таки виросла з–під землі у нашому саду. Тобто там, де раніше був наш сад. Наземний айсберг, що росте з–під землі, — ще й так можна назвати нашого Гляціала. І коли я придумую йому назви, як–от: пика горили чи довбаний пуп землі, Мамонт лише йобкає і довбе. Часом із самого ранку вже чую те його йобкання і звук льодоруба взагалі. Хоча «взагалі» — то у мене слово–паразит, я це знаю, і всі інші також знають.

Але наш Гляціал — майже як живе створіння, тільки дуже холодне. За десять метрів від нього на градус холодніше, а впритул — на цілих два. Він наче підступний і хитрий ворог. Коли ми його з Мамонтом починаємо довбати, той відросток, що найближче до теплиці, то часом мусимо заглиблюватися до півметра у землю… «Лупайте сю скалу!» — учив дідусь Франко, й ми так і робимо. Бо теплицю Міха нам ніколи не пробачить, це найдорожче, що у нього є, окрім Іри, звичайно. Хоч Іру він не так цінує, як теплицю.

Верхню частину Гляціала найчастіше зрізуємо бензопилкою, часом, якщо є настрій, Мамонт ще й запалює паяльну лампу і витоплює у ньому печеру на свій зріст, а потім ще й посипає дно і стіни тієї печери кам'яною сіллю. Проте цього все одно ненадовго вистачає, бензину на дурниці шкода… Тепер, пізньої весни, якщо це можна назвати весною, коли температура вдень тримається близько нуля, а часом заповзає і на плюс, боротися із Гляціалом стало трохи легше. Хоча приморозки у ясні ночі бувають ще й у червні.

Часом Петруня направляє на нього струмінь, я також направляю. Дивлюся, чи не стовбичить у вікні Нонка, і дзюрю з насолодою. Та тепла сеча, стікаючи, лише розтоплює сніг навколо, підфарбовує його жовтим, а самій брилі тільки ледь полірує підніжжя. А минулого тижня Петруня випалив своєю лампою, що такими до Льодовика по селах свиней смалили, у нашого Гляціала очиська, носа, надбрів'я, масивні характерні скули. Вийшло щось і справді схоже на велетенську горилу.

— Наш Мамонт проти горили, час пішов!

— Це твій портрет, — кидає він у відповідь.

— Три, два, один… Старт!

— Ага, хенде хох! — огризається він, коли я так кажу.

Починає йобкати і перестає