Читати книгу - "Льодовик"

довбати. Кидає льодоруба і йде пити чай зі смаком смородини. Той чай для нього як ковток раю, того, в якому ми жили до Льодовика.

— Не плети дурниць! Ми ще побачимо, хто кого, — спересердя кидає Петруня, перед тим як зникнути у своїй комірчині.

Його комірчина — це прибудова до теплиці, ближче до воріт, там він зберігає свій садовий інвентар; а Міха підозрює, що це ще й підслуховуючий центр. Міха всіх підозрює. За комірчиною впритул ще одна прибудова, де у нас термонасоси й водяні баки, що регулюють вологість повітря, ґрунту, вентиляцію й таке інше, — усе, що важливе для тепличних рослин.

А ще далі у нас аж два вітряки. Тепер майже у кожному дворі своя вітряна електростанція, спеціальна урядова програма з метою додаткового виробництва електроенергії. Хоча, на мою думку, більше уваги треба приділяти скороченню споживання. Втім, мої думки з цього приводу нікого не цікавлять. І коли Мамонт йобкає і йде, я знову залишаюся з ними наодинці. З ними, а ще із Гляціалом, льодорубами, теплицею і двома вітряками, котрі енергію вітру перетворюють на електричну. Вони виробляють її більше, ніж ми споживаємо, ця енергія надходить у загальну мережу, і за неї уряд доплачує власникам нашого маєтку, яких ми, до речі, навіть не знаємо.

Про наші льодоруби також слід сказати окремо. Це важкі стальні пластини, які Мамонт постійно заточує на крем'яному коліщаті у гаражі, з довгими, у наш зріст держаками. Взяти у дві руки і товкти перед собою — ото й уся наука. Головне — не відрубати собі ноги. Тут недалеко, також на північній околиці, де теж з–під землі виростає лід, один відрубав собі пальці на правій нозі, разом із черевиком. Якби я відрубав, то теж на правій, бо давно помітив, що коли вже добряче помахаю тим льодорубом, то заносить вправо. Коли піт починає заливати очі, то пора перепочити.

І коли Мамонт іде пити свій чай, я пензлюю слідом і лягаю на стару дубову колоду при стежці, що, мабуть, ще з дольодовикових часів тут, бо дерево й досі міцне і короїди його не беруть, і думаю про те, що добром усе це у будь–якому випадку не закінчиться.

У такі моменти, коли я, лежачи на холодній колоді, закриваю очі, у моїй голові миготять, проносяться картинки із минулого, ще дольодовикового, і щось із теперішнього — наприклад, обличчя того юнака, що мене про нього час від часу попереджають чергові охоронці на вході у Міхову редакцію, або мрії про те, як увечері я знову буду читати Трубая чи слухати балканців, хорватський романс. Тих стариганів із якогось ще дольодовикового «Євробачення». Там усе починається речитативом, я вже вивчив його напам'ять. Бо ж сербохорватською також нічогенько, а особливо ті самі перші рядки наспіву:

Я жіво дай за нама бріше трабове І в добру ноч о пушта чудно вагове! —

і так далі… Хоч і десять разів поспіль можу крутити, але щоразу в кайф.

З улюблених тем для медитацій — ще дощ, просто шум дощу. Або те, як збирав гриби й обпік кропивою руку, або наш дольодовиковий плющ і виноград, що сплелися над хвірткою у нас на Святошині. Петруня каже, що це вже клініка, що всі ми тепер хворі на спогадоманію і що таке не лікується! Тоді я знову починаю висловлюватися про те, що непогано було б нашого Гляціала підірвати, незважаючи на те, що дехто вже так до нього звик і таке інше. Просвердлити у кількох місцях, закласти вибухівку, а на тому я таки трохи знаюся. Але Міха проти, та й Мамонт, здається, також. Міха не впевнений, що брилами, які розлетяться, — а структуру льоду важко прорахувати, — не накриє і теплицю, і будинок, хоч йому теплиця, звичайно, важливіша.

А наш Петруня–Мамонт, звісно, у відповідь на ці мої розмірковування починає просто йобкати. Я ж то знаю, наскільки він уже зріднився із цією брилою криги! І якщо її висадити у повітря, то де тоді наш Мамонт випалюватиме свої печери і своїх крижаних чудовиськ… Втім, якби я вирішив це зробити, то не питав би нікого. Якби точно знав, що це вирішить проблему. Але поки що ми не знаємо природи виникнення цього льоду, навіть той клоун з мапами, «пан Януш», якого приводив Міха, і то не міг сказати нічого певного.

— Це у тебе, схоже, культ! — якось кинув я необачно і тим чомусь дуже налякав Петруню.

— Який культ?

— Гляціал…

— Хіба? Та ні… А що, такий хіба існує? — почав він виправдовуватися.

Такої ніяковості й розгубленості я давно за ним не спостерігав.

Останнім часом і справді з'явилося багато нових культів та вірувань, пов'язаних із зміною клімату та Льодовиком. Окремі секти навіть організовують виїзні тури до Льодовика і там відправляють свої обряди «очищення».

Один із таких обрядів — «Йорданський день», коли люди видовбують у кризі ями і сидять там скількись часу, інколи по кілька днів, без води і їжі, а потім рятувальники знаходять їх або обмороженими, або й неживими. Потім декого із тих, хто замерз, у цій секті зараховують до Святих. У зв'язку з цим мене завжди цікавило, чому лише декого? Нещодавно Технічна комісія провела закон, що забороняє «Йорданський день», але це все одно не допомагає. А Петруня, як православний християнин, дуже боїться, щоб його в якусь єресь випадково не занесло.

Та все ж у суспільстві після всіх випробувань переважають оптимістичні настрої. Поширюються інші рухи. Наприклад, на противагу «Йорданському дню» набуває популярності Товариство пляжного волейболу. За найменшого потепління, навіть серед зими, коли до мінус десяти, ці відчайдухи розчищають від снігу піщані майданчики і проводять турніри, у них навіть свій чемпіонат, а також перша, друга і третя ліги… Але поки що це явище київське і найбільших міст, у глибинці футбол все ще поза конкуренцією, хоча він тепер і перекочував до закритих приміщень.