Читати книгу - "Гіркий край, Констандія Сотиріу"

кінця-краю не видно. Ой, смокви, смоквочки мої, ви ж усі погниєте! І до себе: що ж ми їстимемо в серпні, як не буде наших смокв медових, що ж ми їстимемо?

Як хто побаче, шо смокви на гілці вже попечені ще до своєї пори, це — до великих нещасть. Означає, що почнуцця сварки, колотнеча, лихо одним словом. Як бачиш, як вони висять на дереві і — бух — падають, це означає, шо сварка буде така... не приведи Боже.

Такою тебе застала сусідка, що завітала до вас уранці. Прибігла поділитися радісними новинами. Обійшлося, хух, гукнула вона тобі. Обійшлося, ми врятовані! Приїхала матуся до нас на поміч! Приїхала Айше сюди у відпустку! «А що це ти робиш зі смоквами?» «Обсипалися, — кажеш ти їй. — Дійшли мої смоквочки вже в липні, мої соковиті, медові, на які заглядається вся округа. Дійшли і падають у двір. Не дочекаються своєї пори в серпні», — кажеш, а в очах сльози стоять. Потім ти залишила сусідку в дворі й побігла будити сина. «Що сталося, мамо? — каже він до тебе. — Мамо, що?!» «Айше приїхала сюди у відпустку. А в нас смоківниця захворіла. Не маємо чим її пригостити. Не буде чого нам їсти в серпні». І почала ридати.

Як побаче хтось, шо репнула смоква на гілці і пада, жди великої біди. З тих бід, від яких навіть сам Господь Бог не захистить. Нічо’ не зможе тут вдіяти Творець. Цур його, побачити вві сні, як смокви лежать розкритими вже на землі. Тут і Бог не зможе нічим зарадити.

Словами не передати, як ти ридала того дня. Сльози все бігли і бігли з очей. «Не маємо чим пригостити Айше. Ой, не маємо!»

Як побаче хтось уві сні смоківницю, страх як зажурицця.

Ти ридала.

11. Звістка

Як при надії жінка і чогось вона забажає собі, не слід їй тим до себе торкацця, бо на дитинці вийте такий самий знак.

Як поїсти їй закортить, хай не п’є воду, хай хліб їсть, який мусить повсякчас мати при собі.

Зайця не треба їсти вагітній, бо дитя буде полохливе, як той заяць.

До річки хай не підходить, хай не сідає над битим посудом, хай не тягне двері за ручку, все це може нашкодити дитині.

Ознаки були вже зранку, та ти не хотіла їх помічати. Як прокинулася, відчула таку спрагу, що була ладна випити цілу ріку. Потім у тебе страшенно розболілася голова, наче по скронях почали гатити тисячі маленьких молотків. Усе тебе дратувало. Дратувало власне вбрання. Вибішував вазон із базиліком, вибішував запах їжі, яку затіяла готувати сусідка. Дратувало існування Арифа. До полудня тебе мучив живіт. І тоді ти почала рахувати, загинаючи пальці. Двадцять шість, двадцять сім. Може, хоч цього разу? Ну, нарешті? Ні, таки не зараз.

Як живіт у тебе невеликий, схожий на м’яч, буде хлопчик, як великий та широкий — дівчинка.

Як побаче плями в себе на обличчі, буде хлопчик.

Як сосок стає горошинкою, буде хлопчик, а як м’який та широкий — дівчинка.

Дівчинка штовхаєцця п’ять місяців, хлопчик — сорок днів.

Звісно, ти про все знала заздалегідь. Щоразу, як хотіла дізнатися, що може статися, ти йшла на гостину до старої Еміне. Удавала, що тобі треба пройтися кварталом і, от, заскочила й до неї. «Заходь, — завжди тобі казала стара, — заходь, Хатіше, пригощу тебе кавою». І коли ти доходила до гущавини, давала філіжанку їй, щоб вона подивилася твою долю. Ти знала, що робити так дуже небезпечно. Еміне бачила у філіжанці багато чого, але тобі розповідала лише те, про що ти хотіла дізнатися. Чи сьогодні вдала нагода? Ні, Хатіше. Спробуй знову.

Як хоче дізнацця, хто буде: хлопчик чи дівчинка, бере ножиці й крутить. Якщо гострий край вказує правобіч, буде хлопчик, якщо лівобіч — дівчинка.

Береш ніж та ножиці й ховаєш під подушки, як сяде вагітна на ту, де ніж, буде хлопчик в неї, де ножиці — дівчинка.

Та найбільше тебе дратувала неспроможність Арифа зрозуміти твої муки. Збагнути, в яке тяжке випробування ти втрапила. А що, нам так не добре? Питав він тебе. Так не добре, ти любиш мене, я — тебе, у нас є наше кохання? Потім його самого охоплювала зажура і з очей дорослого чолов’яги бігли сльози. «Тобі не досить мене, Хатіше, скажи? — перепитував знов і знов він. — Не досить жити з самим нашим коханням?» Іноді ти садовила його за стіл, брала за руки і, притискаючи з силою до поверхні, намагалася пояснити. Те, що сидить у тобі, казала ти йому, можна порівняти з голодом. У твоєму животі нічого нема. Він — порожній. І ця порожнеча заповнює тебе вщент. Ця пустка, ця діра шириться, і з живота переходить на груди, на ноги, потім заповзає в голову. На кілька днів ти втрачаєш зір. Проте, насамперед, тебе зжирає голод. Ти катаєшся підлогою від голоду. Ледь не помираєш. Помираєш, чуєш, помираєш. «Тобі мало мого кохання, Хатіше? Тобі мало мене?»

Після пологів треба стерегти немовля від Добрих Жіночок. Не давати їм узяти дитя на руки. Тре’ насипати зернятка пшениці, коріандру й маку до його колиски.

Тре’ над дверима причепити віник чи мітлу, шоб вони вимітали хату. А до ліжка породіллі тре’ покласти ножиці й гребінець, щоб ніхто не зурочив дитя.

Найгіршим був жах, що поселився в тебе ззаду на потилиці. Що все це — покарання тобі. Помста твого Бога. Щоб у тебе було лише саме твоє кохання. Щоб любити ти могла лише його. Щоб ніколи ти не могла насититися. Стара Еміне завжди хитала головою, розглядаючи філіжанку. Багато в тебе гріхів, дочко, багато, і хитала сумно головою. Важкувато буде тобі насититися, якщо взагалі колись таки зможеш...

Якщо народила дитину, стережися Добрих Жіночок. Ніколи не бери в них нічьо’, а, даючи щось, іншу руку тримай за спиною. Ніколи!

Ти боялася, що ніколи тобі так і не випаде насититися.

12. Невідворотна днина

Як увійде в когось переляк, то тре’ піти і його вигнати. Є такі жінки, шо знають, як робити так, шоб ляк вийшов із людини, шоб вона заспокоїлася.

Тисячу разів ти бачила цю сцену в своєму сні. Ти завжди в ньому сидиш на ослінчику під смоківницею у своєму найкращому фартуху і чекаєш. Іноді приходить мама. Іноді — батько. Дуже часто — сестра. Ти не підводиш на них очей, сидиш, опустивши голову, і чекаєш. І