Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

губи, потім мовчки відвернувся. Легковик просувався повільно, акуратно об’їжджаючи тріщини в землі й завали. Гелена і Валерка дивилися у віконце… і не впізнавали міста! Завжди веселий сонячний Ташкент лежав у руїнах, немов після бомбардування. У деяких будинках стіни впали в бік вулиці, а нічим не підперті дахи звисали над порожнечею, тримаючись невідомо яким дивом. Вулицями раз у раз проїжджали карети «швидкої допомоги» і пожежні автівки.

Коли дісталися центру, хлопчик побачив, що стіни затишного магазину іграшок «Дитячий світ» попадали й оголили порожні вітрини, тепер завалені цеглою, балками й шифером, а милі дитячому серцю іграшки були щедро притрушені пилом і будівельним сміттям. Тоді сльози мимоволі закапали з дитячих оченят…

– Не плач, синочку. Мине час, і тут збудують новий магазин іграшок, – намагалася втішити його матір. Проїжджаючи повз Червону площу, капітан зупинився, щоб розпитати у постового, якими вулицями зараз можна дістатися ЦК Компартії. Гелена помітила величезний натовп людей перед урядовою будівлею і спитала у капітана, хто вони?

– Щури завжди біжать з потопаючого корабля, – презирливо відповів міліціонер, – а ці бажають виїхати з республіки. Тут приймають заяви і документи на виїзд. Їм пропонують Київ, Львів, Ленінград та інші міста.

– Не будьте до людей таким суворим, не варто, – мовила Гелена якомога м’якіше. – До Ташкента приїде багато народу з усіх республік, люди відбудовуватимуть наше місто будинок за будинком, квартал за кварталом.

За деякий час вони нарешті дісталися до красивої скляної будівлі ЦК Компартії Узбецької РСР. Як виявилося, Гелену Сергіївну Уханьську викликали на виробничу нараду всіх служб міста, що відбувалася в малій залі біля кабінету самого товариша Рашидова[26]. Звісно, на саму нараду Валерку не пустили, він очікував маму в приймальні. Коли ж Гелена нарешті вийшла з зали, то пошепки повідомила синові, що її підвищили до заступника головного лікаря. Звісно, новина була доброю і приємною, однак обов’язків і пов’язаних з ними клопотів у мами додалося з надлишком.

Починалося нове життя…

Дачний кут Микільської слобідки, Київ, травень 1966 року

Зінаїда Євдокимівна майже ніколи не сумнівалася, вірно вчинила в тій чи іншій ситуації або помилково. І треба ж було саме зараз вляпатися у необхідність вибору, щодо наслідків якого вона ще й як сумнівалася!..

Те, що обирати таки доведеться, стало зрозумілим під час поховання товариша Федосова. Коли труну з його тілом, вбраним у парадний мундир з орденськими колодками на грудях, винесли із затемнених прохолодних глибин міського моргу і встановили на кам’яний п’єдестал посеред невеличкої кімнати з трохи пошарпаними стінами, то Зінаїді Євдокимівні раптом здалося, що небіжчик трохи повернув голову в її бік, розплющив повіки глибоко посаджених (а тепер чомусь ще більш запалих) очей, розліпив губи і проскреготав замогильним голосом:

– Зюню! Ти, звісно, несповна розуму, це знаю я, знаєш і ти. Це знають всі, коротше кажучи. Але на цей раз не будь дурепою і послухай, що я тобі пораджу: кидай ік чортовій матері любу тобі дачу й вибирайся назад на подільську квартиру! Послухаєшся – добре, не послухаєшся – начувайся.

Сказав так, зневажливо тіпнув щокою, спотвореною жахливим шрамом, залишеним ворогом-куркулем на хлібозаготівлях, потім знову повернув голову рівно, заплющив очі й закляк у своїй шикарній, оббитій найкращим чорним велюром труні. Й надалі вже не розмовляв з дружиною. Не звернувся з останнім напутнім словом навіть в той момент, як на Байковому цвинтарі біля могильної ями труну накрили кришкою й заколотили довгими цвяхами в узголів’ї та біля ніг.

Усе це дуже бентежило бідолашну стару удовицю! Вибиратися з любої серцю дачі на Микільській слобідці?! Навіщо?! Адже коли товариша Федосова ще на пенсію спровадили, вони так і домовились між собою: квартира на колишній Притисько-Микільській вулиці, а теперішній вулиці імені Георгія Лівера – чоловікові, а прекрасна дача на лівобережжі Дніпра – дружині! Навіщо ж знов перебиратися з Дачного кута сонно-спокійної Микільської слобідки на гамірливо-бурхливий Старий Поділ?! Тим паче, в облаштування цієї прекрасної дачі вона вклала стільки любові… і стільки грошей від проданих через знайомого ювеліра «брязкальців»!..

Тим паче, її улюблену прикрасу – срібний кулон у формі калинового листа з гранатовою китицею товариш Федосов так і не розшукав. І навіть відстеження долі проданих сережок з гранатами не дозволило вийти на слід підлої злодійки Ірми. Ну так, звісно: чоловік міг вигадувати які завгодно відмовки й виправдання, але ж факт залишався фактом – прикраса зникла безслідно разом з тією нахабою.

А раптом товариш Федосов просто не хотів шукати калиновий кулон?! Раптом він лінувався зайвий раз поворухнути пальцем заради неї… Тоді чи можна вірити цьому дивному видінню в міському морзі?

Сумніви довго краяли серце Зінаїди Євдокимівни. Ледь-ледь вона ті сумніви вгамувала… Однак тільки-но минули традиційні дев’ять днів з моменту смерті чоловіка, як на дачу зателефонував давній знайомий – відповідальний працівник Подільського райвиконкому товариш Мориченков і попросив терміново приїхати для дуже важливої особистої бесіди. Коли ж вони зустрілися – пояснив, що мати одразу і квартиру мало не в самому центрі республіканської столиці, й дачу на додачу – це не каламбур, а справжнє нахабство! Причому неприховане. Навіть враховуючи ту обставину, що покійний товариш Федосов мав неабиякі заслуги перед Радянською Батьківщиною. Це якщо навіть не згадувати про першого чоловіка Зінаїди Євдокимівни – теж чекіста товариша Загоруйка.

– Тим не менш, Зюню, тобі таки доведеться обирати між квартирою і дачею. Або одне, або інше.

Стара удовиця хотіла щось заперечити, однак уривчастим жестом товариш Мориченков змусив її мовчати, потягнувся до полірованого латунного портсигара, що лежав на краю стільниці, витягнув звідти цигарку «Казбек», розім’яв її, закурив і лише тоді додав:

– І як старий знайомий і твій, і твого товариша Федосова, я б щиро порадив тобі відмовитися від дачі на користь квартири.

– З якої це ласки?!

Зінаїда Євдокимівна аж сіпнулася, неприємно вражена збігом слів відповідального працівника райвиконкому зі змістом видіння в морзі.

– А ти, Зюню, не сіпайся, а краще подумай. Добре подумай от над чим… – він пихнув сизим пасмом смердючого цигаркового диму й раптом розсміявся: – Ти як гадаєш, торік на лівому березі Дніпра одразу ж три станції метро[27] дарма відкрили?.. Отож бо й ба, що недарма!

– А до чого тут метро? – здивувалася вона. – Мені навпаки тепер зручніше їздити до центру…

– Дурепа ти, Зюню! Дурепою була, дурепою й лишилася.

– Та що ти таке!..

– Кажу те, що є. Що бачу, – товариш Мориченков постукав кісточками стиснутих у кулак пальців по дерев’яній стільниці, потім безцеремонно тицьнув відстовбурченим вказівним пальцем у напрямі лоба Зінаїди Євдокимівни та констатував: – Що там, що там – звук однаковий.