Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

тепер смачно, не відчуваючи ні невигоди, ні холоду.

Казарма ще дрімала. Тільки біля казанів на подвір’ї ворушились сонно куховари, наставляючи снідання. Зварич, хоч і недобре спав, чувся здорово і бадьоро. Встав, узяв свій казанок і пішов позичати води від кухарів, щоби вмитися.

— Ви, товаришу, не думайте, що я для вас буду воду таскати. Хочете митися — йдіть досередини, там під водотягом скільки душа забажає! — бурмотів до нього якийсь вусатий стрілець, підкладаючи дрова до вогню. Без слова завернув і, набравши в казанок води, почав митися. За той час побудилися і другі бужанці. Протягалися, аж кості тріщали в молодих суставах, і голосно зівали.

— Ох, добре було спати, — сказав Склярський. — Коби так цілу війну!

— А кухарі вже снідання ладять, — додав по хвилі. — Ходім, хлопці, візьмемо від них води та помиємось.

Але Зварич ще вчас спинив їх:

— Не йдіть, бо так вам скажуть, як мені. Каже один: «Я буду для вас воду носити?» І правда! Вода є в Академічнім домі під водотягом.

— Овва! Я можу й не вмиватися, — грозив Саган, але таки взяв від Зварича казанок і пішов по воду.

А потім один другому поливав, і так одним казанком води помилися всі.

— Не знать, чи дадуть нам тут снідання, — заговорив Склярський. — Добре було б хлебнути щось теплого.

— Йдіть котрий запитайтеся, я не піду, — сказав Зварич.

Пішов Склярський, але вернув зі спущеним носом.

— Не дають. Кажуть: «Ви не з нашого відділу. Шукайте своїх, то там дістанете».

Зваричеві подобалося це. Адже мусить бути якийсь порядок і розподіл. Заки хлопці помилися і прибрали за собою солому, збудилася вже і казарма. Почався гамір і метушня, розляглись якісь накази і накликування.

— Снідання! — гукнув вусатий стрілець із-за казана, і пішов той вигук по коридорах та кімнатах, повторений десятками голосів.

— А ми що, від мачухи!? — сказав котрийсь із бужанців з комічною скаргою в голосі.

— Нюхай пару! — відповів другий.

— Нема що, — рішив Склярський, — ходім шукати своїх.

Пішли… Недовго й допитувалися. По дневі чогось люди скоріші до відповіди і легше можна де-небудь трафити. На вулиці Хшановських знайшли золочівський полк. І там теж диміли величезні казани на подвір’ї, а біля них товпилося молоде братство з горнятами, риночками і тільки десь-котрийсь із військовим казанком. Зварич швидко відшукав свойого команданта сотні і зголосився в нього. Мав готовий план оборони за спізнення з відпустки, але, на диво, командант нічого не сказав, ні не запитався його. Прийняв тільки до відома зголошення і казав іти по снідання.

Чогось прикро зробилося Зваричеві. Відчув інстинктом, що воно не так, як повинно бути. Адже він спізнився, хоч і була до цього причина! З другого боку, припроваджував зі собою чотирьох нових стрільців!.. Чекав, з одної сторони, на догану чи бодай запит, з другої — на похвалу.

Станув у черзі і набрав кави. Але що не мав при собі цукру, то тільки потягнув пару ковтків, щоб розігріти шлунок, і передав Склярському. Цей зі смаком пив чорний плин, який в війську чомусь? охрестили кавою, і хвалив:

— Добре, їй-бо, добре! Як ще зістане, то візьму другий раз.

Тепер поки що мусив спішитися, бо другі бужанці чекали на казанок. Навіть хліба не дали помастити маслом, яке добра мамуня всадила йому до клунка.

— Ви, хлопці, тут собі їжте здорові, а я йду на місто, — сказав Зварич. — Мушу листи порозносити і розпитати за панотця.

Думав, що без великих короводів дістане позволення на вихід. Адже має такі важні справи полагодити! Але зі звільненням вийшла ціла морока. Сотенний не хотів на власну руку звільняти і казав чекати на полкового команданта. Зваричеві знову це видалось дивним. Чому така формальність, коли є важна справа і нема часу до страчення? Але, рад не рад, чекав. За той час стрільці поснідали і почали уставлятися в відділи.

На подвір’ї з’явився якийсь новий командант. В однострої австрійського підхорунжого імпонував усім марсовою міною і витягненою шаблею. Рядився, як сіра гуска, і всі його слухали, хоч ніхто його, здається, не знав.

Підходив до кожної сотні, оглядав її критичним оком і потім викидав з себе тонким голосом:

— Позір! Три кроки вперед — руш! Три кроки назад — руш!

На тім кінчилися накази і перегляд, а таємничий достойник переходив до наступного відділу, щоби повторити там те саме. Поговоривши потім хвильку з сотенним, відійшов, супроводжений цікавими, трохи вистрашеними очима золочівського полку.

Щойно сотенний командант роз’яснив хлопцям:

— Інструктор від Головної команди! Відкликаний з фронту. Був уже в битві… Незвичайно здібний чоловік!..

Хто він такий, як називається — не довідався Зварич ні зараз, ні потім. «Незвичайно спосібний» військовий метеор блиснув тільки один раз на його овиді. А може, пізніше забув розпитати про нього. Не стрічав його ніде потім на фронті, ні близько за фронтом, ні навіть у коші…

Надійшов нарешті полковий командант, і Зварич по тяжких трудах дістав відпустку, але тільки до полудня. Пішов розносити листи від дядька. Усіх адресатів було шість. Але тільки двох застав дома. Один з них, радник суду, здається, твердий, бо на дверях була візитівка з трьома твердими знаками. Перестрашений жіночий голос розпитував докладно, хто такий прийшов, чого і від кого. Щойно тоді відчинилися двері.

Радник, старий лисий дідок, вислухавши слів і прочитавши Городюкове письмо, безрадно розвів руками:

— А що ж я тут могу, госп… пане?!.. Моя власть замала… Йдіть до консистора… Або, може, хтось з ваших… українських командантів зробить щось для отця Керницького. Нині тільки войскові мають голос.

Видно, лице Зварича викликало в нього довір’я, бо, хвилю помовчавши, додав притишеним голосом:

— Зрештою, господине, я сам боюся, щоб мене, Боже борони, не посудили о щось. Такі тепер часи, що чоловік завтрашнього дня не певний. Я з душі-серця радий, але видите: не могу, — казав, випроваджуючи Зварича. — Кланяйтеся там панові директорові і скажіть, що я мимо найбільшої охоти есмь безсильний, бо сам… вважаєте… не тоє.

Зварич пішов до другого. До греміального крилошанина митрополичої консисторії. Святий Юр немов не знав про війну. Дрімав на ранішньому сонці з усіма своїми вежами, будинками, огородами. Подвір’я таке ж порожнє, як у мирний будень, коридори такі ж запущені і темні, як перед століттям. Знайти когось у тому лабіринті безоких хідників і сходів — справжня штука. Зварич немало намозолився, заки відшукав помешкання крилошанина. Застукав… Відчинив йому сам адресат, старенький і невідновлюваний, як святоюрський будинок, хоч і на ньому, так, як на будинкові, знати було сліди колишньої краси.