Читати книгу - "Хочу бути твоєю, Лаванда Різ"

Розділ 8

Яніна

Може, я не зовсім вірю в те, що сказала. Схоже, що вічне кохання існує тільки в книгах затятих фантазерів, але справжні почуття все одно існують, я в цьому впевнена. Ось тільки після моїх слів, особливого бажання продовжувати розмову — у Максима більше не виникло. Відлякувати хлопців у мене добре виходить, це ж треба, як він панічно боїться, що його окільцюють, мабуть, подумав, що я на нього натякаю. А ось і ні, я собі в чоловіки такого красеня не хочу. І взагалі він для мене старий!

Досі подумки посміхаюся. Єдине, про що він у мене запитав: скільки я важу і якій температурі води віддаю перевагу, щоб запрограмувати свій «розумний душ».

…Мені пощастило прокинутися раніше за Максима. Напевно, його квартира звукоізольована, бо всередині застигла така лякаюча тиша, аж не по собі. Рішуче відчиняю вікно та впускаю звуки вулиці, що галасливою зграйкою вриваються до кімнати разом із поривом свіжого ранкового вітерця та запахом квітучої липи, який змушує мене мимоволі заплющити очі і зробити глибокий вдих задоволення. На думку несподівано спадає ідея приготувати оладки на сніданок, мені не подобається сидіти без діла ще й у нього на шиї, хочеться чимось віддячити. На диво, на кухні навіть знайшла усі необхідні продукти: борошно, молоко, яйця, цукор і навіть сухі дріжджі. Навіть малиновий джем знайшла й оливкову олію. Отже, йому хтось готує або він сам іноді «зраджує» своїм улюбленим ресторанам. Не те щоб мене можна було назвати вправною господинькою, але дещо я вмію, бо часто доводилося допомагати мамі на кухні та займатися іншими хатніми справами.

За пів години оладки вже рум'яняться на пательні. Щоправда, я не знаю, як увімкнути витяжку, у нас вдома такої космічної тарілки над плитою не висіло, тому я просто відчинила вікно. Мабуть, саме запах і звуки розбудили Максима, але коли він побачив, чим я займаюся, чомусь раптом помінявся в обличчі та розлютився не на жарт:

— Яніно, що це ти тут влаштувала? Припиняй негайно! По-перше, не можна відчиняти вікна, коли в квартирі увімкнені кондиціонери! По-друге, на цій кухні плиту вмикають разом із витяжкою, тому що, чорт забирай, білі натяжні стелі не розраховані на дим та жир! Відставляй убік. Прошу, не треба тут розводити самодіяльність. Хочеш їсти – просто скажи, і я замовлю їжу!

Його тон мене зачепив, і дуже сильно. Певно, джентльмен у ньому ще не прокинувся, а може вже просто вичерпався ліміт ввічливості. І звичайно ж, я зашарілася, і не лише через вибух його емоцій, а тому що він примчав давати мені прочухана в одних боксерах, які вигідно облягають чоловічі принади.

— Вибач, хотіла порадувати тебе сніданком, але побоялася, що натисну не на ту кнопку, — бурмочу у відповідь, відводячи погляд.

— Мені це не потрібно, я вдома не снідаю, — хмуриться, повільно остигаючи, як плита, яку я щойно вимкнула. М’язи його гарного тіла теж реагують, сіпаються, стискаються, грають, розслабляючись.

— Ясно, значить, поснідаю сама, а решту викину, — так як ми усе життя економили, мене привчали доїдати навіть тверді скоринки і не дай боже викидати продукти, тому мені буде складно вилити тісто, але цей випадок буде тепер мені уроком. — Ще раз перепрошую, що забруднила вашу кухню, зіпсувала ваші продукти та атмосферу в домі. Більше не буду.

— Яніно, я не хотів тебе образити…

— Ні, це я перейшла межу, — перебиваю і відчуваю, що мене всю теліпає. — Піду тихо посиджу в кімнаті, намагаючись не з'являтися вам на очі.

— Яніно! — Максим спробував мене зупинити, спіймавши за руку, яку я вирвала і повернулася до себе, навіть не глянувши на нього. — Трясця, так не має бути, — прозвучало мені слідом його тихе бурчання.

Складно від когось залежати, особливо коли ця людина тобі чужа, коли вона робить тобі ласку із жалості. Напевно, це неправильно, але я часто кляну свою долю, а іноді навіть шкодую, що та дівчина, яка народила і відмовилася від мене в пологовому, взагалі подарувала мені життя. Без мене моїй мамі було б легше, а так я у неї двадцять років ярмом на шиї через моє слабке здоров'я.

За двадцять хвилин Максим обережно стукає у двері:

— Яніно, я замовив смачний та корисний сніданок.

— Дякую, я не голодна, — відповідаю так, щоб він мене чув, не збираючись підходити до дверей.

— І все-таки я наполягаю, щоби ти вийшла. Покажу, як відкривається замок на вхідних дверях і дам ключ, раптом тобі захочеться прогулятися, поки мене не буде.

От дідько, доведеться таки вийти, хоча емоції ще не вщухли. Тепер знатиму, що не варто розвішувати вуха і довіряти милим посмішкам карколомних красенів та їхньому дружньому ставленню, що не можна прибирати бар'єр, а краще дотримуватися дистанції. Як казала мій репетитор: «одного разу ти будеш щасливою, але спочатку життя навчить тебе бути сильною і довіряти лише собі».

Виходжу з кімнати, проходжу повз нього, не дивлячись, і зупиняюся біля вхідних дверей, тупо витріщившись на масивний замок, а потім на пальці Максима, коли він почав показувати, як відчиняти і зачиняти двері.

— Напевно, мені варто віддати вам свій паспорт на випадок, якщо мені раптом спаде на думку обчистити вашу квартиру.

— Слухай, люба, так не піде, — бере мене за плечі і легенько струшує. — Поглянь на мене. Яніно, я прошу тебе подивитися на мене, — тон м'який, але наполегливий. Піднімаю очі та зустрічаюся з бездонними очима кольору морської хвилі. Зеленуваті, але чим довше у них вдивлятися — тим насиченіша їхня глибина, майже темно-синя. — Можливо, я був різкий, визнаю і перепрошую. Я живу сам, тому не звик, що у мене на ніч хтось залишається. Для тебе, із зрозумілих причин, я зробив виняток, але коли порушують мої правила — це виводить мене з себе.

— Розумію, я перешкода... і не треба було робити винятків заради чужої людини... — мій голос тремтить, а погляд «очі в очі» викликає лавину мурашок, які мчать згори донизу, відбираючи мої сили.

— Мала, а у тебе, виявляється, складний характер. Думав, що ти янголятко, а ти чортеня із тихого болота. Не ображайся і не гнівайся на мене. Я хочу помиритися, Яніно. Нехай я навіть запізнюся на важливу ділову зустріч, але я не піду, поки між нами не відновиться мир і ти не припиниш карати мене оцим своїм отруйним «виканням». Я довіряю тобі і щиро хочу допомогти, ти не тягар для мене, ти моя гостя.   

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍