Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Розділ 4

Женя

 

Цього разу я приходжу до тями різко, як від клацання пальцями, ніби хтось натиснув кнопку «Включити». І практично відразу починаю бачити все навколо та усвідомлювати ситуацію. Напевно тому, що стою з розплющеними очима.

Але загалом ситуація практично не змінилася. Знову космічний корабель, знову двоє змієхвостих. І знову це кляте лялькове тіло.

Мене вже навіть на чергову панічну атаку та істерику не вистачає. Просто нема моральних сил. Та й який сенс? Тільки до розпачу доводити себе. Потрібно зібратися і шукати способи вибратися з цієї халепи.

І насамперед зрозуміти, чи не сталося чогось, поки моя свідомість була відсутня.

Я зараз у кімнаті управління. Просто стою. Звісно, ​​гола. Мабуть, мої «господарі» навіть не думають морочитися з цього приводу. Їх все влаштовує. А думка ляльки нікого не хвилює.

Самі «господарі», до речі, також тут.

Але ситуація в цілому вже дещо інша. Над великим столом у центрі кімнати, біля якого в цей момент височіє старший змій, тепер більше не світиться жодних голографічних планетарних систем. За потужною фігурою хвостатого я можу розглянути тільки якісь чергові, страшенно складні на вигляд, схеми, креслення, рядки незрозумілих символів, що постійно біжать і змінюються, чимось наштовхуючи мене на думку про програмні коди, ще якісь таблиці, які чоловік ретельно вивчає. Але коли він трохи відсувається, я внутрішньо ціпенію, побачивши проєкцію самої себе. Точніше, ляльки Ейші.

Що він робить? Що відбувається?

І тут я згадую, як саме відключилася. Згадую, як він дивився на мене, ніби сканував поглядом, як я тонула у розплавленому сріблі його очей. І дихання знову перехоплює від фантомного відчуття моторошного болю, пережитого тоді. Що він зробив зі мною? Що намагався видивитися в моїх очах?

– Мож-ш-ше, тобі все-таки здалося, С-с-са-арде? – вимовляє Шоа-дар, що розташувався в кріслі пілота. Обернувшись до брата, знімає з рук рукавиці, а з голови – обруч дивної форми. – Ти вже другий день копаєш-ш-шся в її прош-ш-шивці та нічого не знайшов. Не думаю, що Гільдія вміє так гарно ховати сюрпризи, щоб сховати їх від тебе, брате. Багів у с-с-системі ти також не виявив. Визнай вже, що наша Ейш-ші чиста і незіпсована, та зас-с-спокойся, або дай ляльці хоч якийсь одяг, якш-що й далі збираєшся копатися в її мізках замість того, щоб використовувати для більш приємної справи. Я ж не залізний.

– І це говорить мені той, хто доводив, ш-ш-що вона нам не потрібна, – хмикає змій старший, продовжуючи займатися своєю незрозумілою справою.

Я тепер буквально впиваюся в нього поглядом, намагаючись усвідомити та проаналізувати почуте. Що цей Са-ард шукає? Що йому здалося?

− Ну так я ж говорив це до того, як її побачив. А тепер вона ходить тут і всім с-с-своїм виглядом с-с-спокушає. Я починаю відчувати себе дуже голодним.

– Я зрозумів. Іди, знайди їй одяг. А я ш-ще деш-що перевірю. За кілька годин ми будемо на міс-с-сці. Я хочу бути впевнений, що нічого не пропус-с-стив та біосинтезоїд дійсно не становить загрози для нашої справи. Наш-ш-ша міс-с-сія надто важлива, щоб ризикувати. Ні батько, ні Повелителі нам не пробачать провалу.

– Гаразд, як скажеш-ш-ш, – з трохи розчарованим виглядом киває Шоа-дар. І рушає у бік особистих кімнат екіпажу.

Ой, це що ж виходить? Са-ард якось зрозумів, що з їхньою лялькою щось не те? Тому так дивився?

Що мене видало? Погляд? Якась реакція не відповідала закладеній програмі? Це здається цілком логічним. Адже я зазнала справжнього шоку, коли мене цей Шоа-дар почав так відверто обмацувати.

Іншим разом я зраділа б такій спостережливості Са-арда. Але, враховуючи почуте, виходить, що радіти нема чому. Якщо одна лише підозра на баг у системі біосинтезоїда змусила його два дні копатися в системній прошивці, то що буде, якщо я ґрунтовно приверну їхню увагу до того, що не зовсім лялька?

Де гарантії, що мене не викинуть за борт у відкритий космос? Або що ще якось не утилізують, як невідому загрозу для їхньої супер-пупер важливої ​​місії?

А жодних гарантій. Он змій старший мене вже загрозою вважає.

Доведеться причаїтися. Принаймні поки не станеться цей їхній незрозумілий "перехід". І в жодному разі не намагатися перехоплювати контроль над тілом у їхній присутності. І лише коли я буду впевнена, що зможу пояснити все, тоді можна буде подумати, щоб відкритися. Якщо зрозумію, що це для мене є безпечним.

Сподіваюся, що вони обидва будуть зайняті своїми справами та забудуть про мене. А я зможу непомітно тренуватись. Я вірю, що в мене вийде. Я не здамся.

І тільки подумавши про це, я раптом розумію, що дивлюся саме туди, куди хочу дивитися. І подих… невже я справді затримала вдих? Навіть тіло відчувається якось інакше. Більш гостро і виразно. Майже як справжнє.

Боячись давати собі зайву надію, намагаюся плавно й обережно перевести погляд на якусь іншу точку. На пілотське крісло.

І в мене це виходить. В мене виходить!

О небо… і подих… я відчуваю, як перехоплює подих. Від моїх власних емоцій.

Тепер головне не видати себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍