Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

4.2

Мені коштує величезних зусиль не спробувати зараз ще якось перевірити свої здогади. Здається, у мене навіть пальці тремтять. І сверблять від нетерпіння. Невже я тепер зможу контролювати своє нове тіло? Невже більше не буду в ньому безправною ув’язненою?

Мені вже так шалено хочеться в цьому остаточно переконатися.

Але доводиться відмовитися від усього і просто нерухомо стояти, спостерігаючи за Са-ардом, що досі крутиться біля столу і моєї проєкції. Принаймні поки в кімнату управління не повертається Шоа-дар.

– Одягнис-с-ся, Ейш-ші, – простягає він мені складену, як мені здається, сорочку.

Губи розповзаються у щасливій посмішці. І я от зовсім не впевнена, хто це зараз посміхається – лялька, чи я.

Як мало, виявляється, мені потрібно для щастя.

– Дякую, мій пане, – кланяється моє тіло.

Хм, здається, посміхалася лялька.

Хоча зараз я цьому навіть рада. Не знаю, як би я зображала запрограмованого біосинтезоїда, не маючи жодного поняття, які функції в нього закладені.

Прийнявши у нага принесену мені річ, я обережно розгортаю її. Це справді сорочка. Мабуть, його власна, тож для мене зійде майже за сукню. Жаль, що штанів ніяких немає, але з урахуванням відсутності ніг у моїх «господарів», цього й слід було чекати.

Одягаючись, я мимоволі кидаю погляд крадькома на Шоа-дара. Точніше на його одяг. Якось раніше не особливо його розглядала. Не до того було. Зазначила, що щось військове та темне, і на тому все.

Наг одягнений в щось на кшталт кителя, застебнутого на запах, до того ж якимось незрозумілим чином, без ґудзиків чи якихось ще видимих ​​застібок. Китель цей перехоплений широким поясом, від якого з боків має розрізи, тож чорні поли двома смугами тканини прикривають перед та зад хвостатого.

Цікаво, де в нього торс переходить у хвіст? І де в них чоловічі статеві органи? Під одягом нічого опуклого не вгадується. Може мені й боятися нічого не варто і далі обмацувань справа не зайде?

Еге ж, я наївна, знаю. Просто статевим життям усіляких зміїв ніколи не цікавилася.

Спіймавши себе на тому, то розглядаю пахову область змія молодшого, намагаючись зрозуміти, як там все влаштовано, я поспішно відводжу погляд. Бракувало ще, щоб він помітив мій інтерес.

Про що ти взагалі думаєш, Женько? Яка тобі справа до їхніх геніталій? Що довше ти їх не побачиш, то краще. Добре було б взагалі їх ніколи не бачити.

Надягнувши сорочку і з почуттям глибокого задоволення натягнувши її майже до колін, я випрямляюся і підіймаю голову. І натикаюсь на пильний зацікавлений погляд тепер уже Шоа-дара.

Душа тікає в п'яти. Невже знову чимось себе видала? Він все-таки помітив, як я його роздивлялася?

– Знаєш-ш-ш, так стало ще гірше, – цокає змій молодший язиком. – Тепер я хочу її роздягнути. Ніколи б не повірив, що так реагуватиму на біос-с-синтезоїда. Щось у ній дійс-с-но є незвичайне. Мені вже теж починає здаватися, що я вловлюю якісь ментальні хвилі, – кидає мене в новий шок несподіваною заявою.

Що означає ментальні хвилі? Це те, що я думаю? Вони мої думки вловлюють?

Са-ард озирається на брата, потім обводить мене сканувальним поглядом. Недобрим таким поглядом. Схиляє голову набік.

– Ейш-ші, підійди, – наказує.

Ой-ой. Ні, не потрібно. Я пам'ятаю, чим минулого разу закінчилися наші переглядини одне з одним.

І тепер, після усього почутого, я починаю здогадуватися, що саме він тоді робив. Намагався в мій розум залізти. Але в нього не вийшло, бо розум мій взяв і відключився від болю, повністю поступившись місцем ляльковим програмам.

Але поки я все це проганяю в голові, ноги вже слухняно несуть мене до хазяїна.

Потрібно щось робити. Потрібно якось приховати свою розумність. Доки я не дізнаюся, чого від них чекати. Я не хочу вмирати остаточно.

У думках починається справжня паніка. Ще кілька кроків і мої лялькові мізки знову спробують розкрити.

Але тут Са-ард зненацька переводить погляд на своє зап'ястя, на якому красується широкий браслет, схожий на наруччі. На темному металі спалахують якісь символи.

− Повелитель С-с-са-оір викликає. Очевидно, вони вже на міс-с-сці, – вимовляє він. Повернувшись до столу та проєкцій над ним, одним порухом руки все згортає. – Ейш-ші, йди до кімнати відпочинку. Ш-ш-швидко!

Слава небесам. І красно дякую цьому невідомому повелителю.

Розвернувшись, я ледь не бігом забираюся геть у вказаному напрямку, сподіваючись, що ця розмова триватиме довго, і я встигну зібратися і зрозуміти, як мені далі діяти.

Вже повернувшись, щоб натиснути на панель, зачиняючи за собою двері кімнати відпочинку, миттю помічаю, як перед Са-ардом раптом виникає дві величезні чоловічі фігури. Темна та світла. Цього разу двоногі.

– Вітаю вас-с-с, імператори, – шанобливо кланяється старший змій. Те саме робить його брат.

Але що відбувається далі, я вже не бачу, розсудливо зникнувши з «господарських» очей геть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍