Читати книгу - "Без крові. Така історія"

це усвідомлюєш, для тебе вже нема ніякої різниці між старими й малими, своїми й чужими, ти ореш землю, і нічого тут не вдієш, цього не зробиш безболісно. І коли наш розум уже не вміщав усього цього жаху, нам давала розраду наша мрія, ми-бо знали, що платимо величезну ціну, але й винагорода наша буде велика, адже ми боролися не за гроші, не за шмат поля, не за прапор, ми боролися за кращий світ, ви розумієте? Ми повертали мільйонам людей нормальне життя й можливість стати щасливими, можливість жити й померти з гідністю, без принижень і знущань, і заради них, заради цих мільйонів ми були готові на все, і що з того, що розстріляно дитину, десятьох дітей, сотню дітей, треба було розпороти землю, і ми це зробили, мільйони дітей чекали, поки ми це зробимо, і ми зробили, і, напевно, вам…

— Ви справді в це вірите?

— Звісно, що вірю.

— Після стількох років ви й досі в це вірите?

— А чому я мав би зневіритись?

— Ви перемогли в тій війні. І що, оце і є той кращий світ?

— Я ніколи над цим не замислювався.

— Неправда. Ви сотні разів замислювалися над цим питанням, але боялися дати відповідь. Так само, як сотню разів питали себе, що ви робили того вечора в «Мато Рухо», чому ви взяли в руки зброю, незважаючи на те, що війна давно скінчилася, чому холоднокровно застрелили людину, якої ніколи раніше не бачили, чому позбавили її права на справедливий суд й убили просто через те, що, раз навчившись проливати кров, ви більше не могли спинитися? Усі ці роки ви тисячу разів запитували себе, чому ви вв’язалися в цю війну, ви без перерви прокручували в голові оці слова про кращий світ, щоб не думати про той день, коли вам принесли очі вашого батька, і не бачити всі оті трупи, що заповнювали й заповнюють вашу пам’ять як нестерпний спогад, як єдина справжня причина вашої боротьби, бо у вас на думці було тільки це — помститися, тепер пора вже вимовити вголос це слово — помста, ви вбивали задля помсти, ви всі вбивали задля помсти, і тут нема чого соромитися, це єдині ліки проти болю, єдиний засіб, щоб не збожеволіти, це те надіб’я, що дає нам змогу битися, але ви стали залежними від нього, і воно спалило вам усе життя, наповнило його привидами; щоб пережити чотири роки війни, ви спалили собі все життя, і тепер навіть не знаєте…

— Неправда.

— Ви вже й забули, що таке життя.

— А ви, що ви знаєте про життя?

— Ба й справді, що я можу знати про життя? Я просто стара божевільна, так же ж? Я нічого не тямлю, я була тоді ще дівчинкою, що ж я можу знати? А я кажу вам, що я знаю, я лежала в криївці під підлогою, і тут з’явились якісь троє, взяли мого батька і…

— Припиніть.

— Вам не подобається те, що я кажу?

— Я ні про що не жалкую, ми мусили боротися й боролися, ми не сиділи вдома, позачинявши вікна і двері й чекаючи, що принесе нам завтрашній день, ми вийшли з наших підземних нір і зробили те, що повинні були зробити, і в цьому наша правда, ви зараз можете говорити все, що хочете, вишукувати які завгодно причини, але тепер усе інакше, щоб зрозуміти, треба бути там, а вас там не було, ви були ще дитиною, це не ваша провина, але вам не зрозуміти.

— Поясніть, я зрозумію.

— Я вже надто втомився.

— У нас безліч часу. Поясніть мені, а я послухаю.

— Прошу вас, дайте мені спокій.

— Чому?

— Робіть те, що повинні, і лишіть мене в спокої.

— Чого ви боїтеся?

— Я нічого не боюся.

— Тоді в чому річ?

— Я втомився.

— Від чого?

— …

— …

— Будь ласка…

— …

— …

— …

— Будь ласка.

Жінка потупила погляд. Тоді подалася назад і, відхилившись від столу, сперлася на спинку крісла. Роззирнулася навколо так, ніби тільки що збагнула, де вона. Чоловік сидів, як і перед тим: він до болю затис пальці однієї руки в кулаці другої, але поза тим був цілковито непорушний. У глибині кафе троє музикантів грали щось зовсім не сучасне. Хтось танцював. Якийсь час чоловік і жінка так і сиділи мовчки. А тоді жінка розповіла про одну вечірку багато років тому, на якій відомий славетний співак запросив її до танцю. Притишивши голос, вона казала, що той був уже старий, але рухався з незвичайною легкістю, і поки грала музика, він пояснив їй, що доля жінки закарбована в її манері танцювати. А тоді додав, що вона танцює так, неначе танцювати — гріх.

Жінка засміялася і роззирнулася навколо.

А тоді розповіла про інше. То було того вечора в «Мато Рухо». Вона сказала, що коли побачила, як піднімається ляда над криївкою, то нітрохи не боялася. Вона повернула голову й подивилася в обличчя хлопцеві, і все це здалося їй дуже природнім, ба навіть очевидним. Їй наче й подобалося те, що відбувалося. А тоді він опустив ляду, і вона злякалася, як не лякалася ще ніколи в житті. Знову темрява, знову шум кошиків, що сунулися по підлозі в неї над головою, хлопцеві кроки, що поступово віддалялися. Їй стало ясно: вона пропала. І цей страх не покине її вже ніколи. Вона ще трохи помовчала, а тоді додала, що дитячий розум — дуже дивна штука.

— У ту мить, — сказала вона, — я хотіла тільки одного: щоб той хлопець забрав мене з собою.

Тоді вона говорила ще щось про дітей і про страх, але чоловік її не слухав, бо добирав слова, аби сказати одну річ, яку він хотів, щоб ця жінка знала. Він хотів сказати, що того вечора, дивлячись на неї, скручену клубочком, таку бездоганно правильну і чисту, — так, чисту, — він відчув якесь дивне умиротворення, якого не пізнає більше ніколи в житті, хіба що на коротку мить, коли дивитиметься на якийсь краєвид або в очі якоїсь тварини. Він хотів би докладно описати оте відчуття і знав, що самого тільки слова «умиротворення» аж ніяк не досить, але йому на думку не спадало нічого іншого, крім одного: то було неначе опинитися перед чимось безконечно довершеним. Він знову, уже вкотре, відчув, як важко описати словами все те, що діялося в роки війни: немовби якісь чари справили, що ті, хто пережив усе це, не вміють розповісти, а тим, хто вміє,