Читати книгу - "Без крові. Така історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жінка замовкла на півслові. Вона не зразу зауважила, що він плаче, і тепер не знала, як повестися. Нахилившись над столом, вона пробурмотіла щось упівголоса. А тоді інстинктивно обернулася й побачила за сусіднім столиком двох молодиків, що дивилися на чоловіка; один із них сміявся. Вона крикнула щось, і коли молодик повернувся до неї, зиркнула йому в очі й голосно сказала:
— Тварюка.
Тоді наповнила чарку вином і підсунула її до чоловіка. Мовчки. Знову сперлася на спинку крісла. Чоловік не переставав плакати. А вона раз по раз люто зиркала навкруги, мов самиця якогось хижака коло нори зі своїм виводком.
— Хто такі ці двоє? — запитала хазяйка кафе, що стояла коло прилавку.
Офіціант зрозумів, що вона говорить про двох старих он за тим столиком.
— Усе в порядку, — сказав він.
— Ти їх знаєш?
— Ні.
— Той старий тільки що плакав.
— Знаю.
— Вони наче й не п’яні…
— Ні, там усе в порядку.
— Але скажи сам, чи ж конче приходити сюди, щоб…
Офіціант не бачив нічого поганого в тому, щоб плакати в кафе. А проте промовчав. Хлопець говорив із дивним акцентом. Він поставив на прилавок три порожні чарки й пішов назад у зал.
Синьйора обернулася й деякий час дивилася на двох старих.
— А вона, мабуть, була колись дуже гарна…
Вона мовила це вголос, хоча поряд не було нікого, хто б міг її почути.
Замолоду вона мріяла стати кіноакторкою. Усі казали, що вона — дівчина розкута, впевнена в собі, та і їй самій подобалося співати й танцювати. Вона мала приємний голос, нічого особливого, але приємний. Згодом вона познайомилася з одним торговцем косметикою, і він забрав її в столицю, де вона знялася в рекламі нічного крему. Потім вона вислала ці фото додому, запхавши до конверту кілька банкнот. Ще пару місяців вона намагалася виступати як співачка, але без особливих успіхів. Зате з фотомодельним бізнесом справи пішли краще. Лаки для волосся, помада, одного разу навіть якісь краплі від почервоніння очей. На кар’єру в кіно вона махнула рукою. Подейкували, що там треба з усіма переспати, а її це не влаштовувало. Одного дня вона дізналася, що оголошено конкурс на телеведучих. І пішла на проби. А що вона була розкута, впевнена в собі дівчина з приємним — хоч і нічого особливого — голосом, то подолала перші три відбіркові етапи і в підсумку стала другою в списку тих, кого не взяли. Їй радили зачекати: може, звільниться якесь місце. Вона зачекала. А через два місяці стала диктором на першому каналі національного радіо: оголошувала програму передач.
Одного чудового дня вона повернулася додому. Вдало вийшла заміж. І тепер має кафе в самому центрі.
Жінка — там, за столиком — нахилилася трохи вперед. Чоловік уже перестав плакати. Він вийняв з кишені великого носовичка і витер очі. А тоді сказав:
— Вибачте.
Більше вони не говорили.
Здавалося, вони й справді нездатні порозумітися.
А проте за хвилю жінка нахилилася до чоловіка й мовила:
— Можна я запитаю у вас одну дурницю?
Чоловік підвів очі й поглянув на неї.
Вона виглядала аж надто серйозною.
— Ви б не хотіли зі мною покохатися?
Чоловік мовчки дивився на неї, не повівши й бровою.
Жінка на мить злякалася, що вона нічого не сказала, що вона тільки подумки сформулювала цю фразу, але не змогла вимовити її вголос. Тому вона повторила, поволі карбуючи слова:
— Ви б не хотіли зі мною покохатися?
Чоловік посміхнувся.
— Я вже старий, — відказав він.
— Я теж.
— …
— …
— Дуже шкода, але ми обоє вже немолоді, — повторив чоловік.
Жінка збагнула, що зовсім не врахувала цю обставину, і не знайшлася, що відказати. Тоді в неї з’явилась інша думка, і вона мовила:
— Я не божевільна.
— Мені все одно, божевільна ви чи ні. Справді. Це не має ніякого значення. Не в тім річ.
Жінка на мить задумалась, а тоді сказала:
— Нема чого хвилюватися, ми можемо зняти номер у якомусь готелі. В якому-небудь, самі виберете.
Чоловік, здавалося, почав щось розуміти.
— Ви хочете, щоб ми пішли в готель?
— Так, хочу. Відведіть мене до готелю.
Він поволі проказав:
— Готель. Номер.
Він говорив це так, неначе ці слова допомагали йому уявити отой номер, побачити його і збагнути, чи хотілось би йому померти саме там. Жінка сказала, щоб він не боявся.
— Я не боюся, — відповів чоловік.
«Я вже ніколи не буду боятися», — подумав він.
Жінка всміхнулася, бо він мовчав, а вона розцінила його мовчання як знак згоди.
Вона порилася в торбинці, дістала гаманець, поклала його на стіл і підсунула до чоловіка.
— Візьміть, тут є гроші, щоб заплатити. Не люблю жінок, що самі розплачуються в кафе, але це я вас запросила, а тому плачу я. Візьміть гаманець. Як вийдемо, віддасте.
Чоловік узяв гаманець.
Він уявив собі старого, що розплачується грішми з чорного атласного гаманця.
Вони проїхались по місту в таксі. Авто було ще зовсім нове: сидіння досі були в целофані. Жінка весь час дивилась у вікно. Там були вулиці, яких вона ніколи раніше не бачила.
Вони зупинилися коло готелю під назвою «Каліфорнія». Усі чотири поверхи будинку перетинала вертикальна вивіска з велетенських червоних літер, що загоралися одна за одною. Коли літери складалися в напис, вивіска якийсь час блимала, а тоді гасла й усе починалося спочатку, від першої літери: К. Ка. Кал. Калі. Каліф. Каліфо. Каліфор. Каліфорн. Каліфорні. Каліфорнія. І знову темно.
Вони трохи постояли на вулиці, оглядаючи готель зовні. А тоді жінка сказала: «Ходімо», — і попрямувала до вхідних дверей. Чоловік пішов за нею.
Портьє на реєстрації подивився їх документи й запитав, чи не хочуть вони номер із сімейним ліжком. А втім, у його голосі не було ніякої особливої інтонації.
— Давайте, що є, — відказала жінка.
Вони взяли кімнату на третьому поверсі, з видом на вулицю. Портьє вибачився, що в готелі нема ліфта, і сказав, що сам занесе нагору
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.