Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Приватні справи

 

         Грудень 2023 року повинен стати періодом, в якому обов’язково повинна вирішуватись доля Української Православної Церкви. І тут здається очевидним, що залишившись при майже повній втраті своїх головних парафій, в Онуфрія більше не залишається сил та можливостей вести цю боротьбу. Але, звичайно, в Україні правила демократія, яка загалом ставила всю ситуацію в дивне положення. Деякі люди все ж стояли за ортодоксальні правила церкви, які, свого роду, більш зближені до істинної церкви Христа. Хоч їх було не так багато, але вони стояли мов кістка в горлі для ПЦУ. Звичайно, було також чимало й таких, хто кричав «Ганьба!» поблизу Лаври, почувши новину про наявність російських паспортів у священників УПЦ МП.   

         Важливо сказати, що основною передумовою для початку цієї війни став початок іншої, повномасштабної війни 2022 року. Якщо навіть до неї положення УПЦ МП в Україні було доволі погане, то з 24 лютого почались дії набагато радикальніші.

         Зрозуміло, що першою дією став Собор 27 травня. Чимало єпископів ПЦУ тоді говорили, що цей Собор нічого не змінив (тобто, не вирішив самостійність та незалежність від Московського патріархату УПЦ). Втім, після Собору сам Онуфрій виступав проти вторгнення російських військ. Але, як казав тоді кожен, зв’язок з РПЦ ще залишався, а переходи парафій до ПЦУ все більше й більше бентежили вірян громади Онуфрія. Звичайно, ПЦУ вважали це рухом повністю демократичним та виконаним за допомогою петицій; УПЦ називали це силовим спротивом. Отже, саме й на цьому стояла ця рішуча релігійна боротьба. Її кульмінацією стало завершення вторгнення. Про це розкажемо трохи детальніше задля розуміння того, що відбуватиметься в найближчому часі.

         Ще за річниці вторгнення пан Арестович – відомий голос України, за якого в той час знав майже кожен, сказав про неможливість Росії надалі вести окупацію, і промовив, що перемога буде влітку 2023 року. І дійсно, в кінці червня в Росії загострилась військова криза. Наявність боєприпасів та врешті мотивації віддавати свій дух задля «Єдиної Росії» опустилась до нуля. Навіть і сам Путін давно перестав вірити у власну державу; він став нестерпним для його ж вірних співвітчизників: на пустослівних промовах Володимира мимоволі засинали. Таким чином, на фоні цього всього в російській владі сталось кілька неможливих досі подій. Серед них відомою став успішний прорив Російського Добровольчого Корпусу в напрямку міста Білгорода. Народ сприйняв це як велику ганьбу для збройних сил Росії, порівнянну тільки зі зрадою Власова; також сильно вплинув на перемогу раптовий військовий переворот. Наступні ж події викликали не менший галас та фурор. В першу чергу, в районі Мелітополя, – ключової точки для цілого фронту після боїв на Бахмуті, – міста Токмак, сталось несподіване відступлення мотострілецької дивізії в напрямку міста Маріуполь. В результаті втомлені війська з чималими втратами досягли до Волновахи, в якій перебувала 42-мотострілецька дивізія, яку потім українські війська закріпили в «котел». Врешті, це відступлення стало точкою неповернення: білі стяги регулярно мелькали з окопів. Так, рашисти здали позиції та самі для себе оголосили капітуляцію, з якою потім цілий тиждень зволікав Путін. Звичайно, зволікав через жалість по втраті анексованих земель, які обов’язково повертались до складу України. В останні дні війни мав він ще надію, що жителі «ДНР» та «ЛНР» не стануть підтримувати прихід української влади, але все виявилось по іншому: українці просто не дали можливості знов забирати те, за що вони стільки років боролись. Тим більш, ця задача стала ще легшою в зв’язку з кінцем ядерного шантажу, і тепер боятись за будь-які суперечності було б безглуздо. Так пала Росія.

         Після капітуляції Путін відразу пішов з президентського посту. Його одразу передали до воєнного суду. Серпень став вирішальним для найбільшої держави, й вона змушена була віддати велику частину своїх територій Білгородській Народній Республіці, незалежність якої офіційно визнала НАТО; деякі східні землі, в числі яких Владивосток, були проголошені незалежним «Зеленим Клином» або «Зеленою Україною». Також всі інші території були анексовані бувало дружнім до Росії Китаєм та менш дружнім Казахстаном. Звісно, українцям не потрібні були російські землі, й вони назавжди відсторонились від злісного сходу та приєднались до нового, здається дружнього Європейського союзу.

         На цьому, до речі, також будувались суперечності в релігійному світі. УПЦ засуджували західну владу на основі їхніх необмежених можливостей (серед яких потрібно згадати легалізацію одностатевих шлюбів), що вони вважали справжнім Содомом. Що ж до церкви Єпіфанія, то він ніколи не відмовлявся, а навпаки, завжди підтримував приєднання до Європейського союзу, вважаючи, що це стане піком в розвитку Української державності. В свою чергу, такі слова дуже бентежили протилежну церкву приниженого, Московського патріархату, який очолював відомий патріарх Кирило.

         Напевно, найбільше це діло цікавило не самих предстоятелів, а третіх, маловідомих загалом ієреїв. Вони-то кричали дуже багато. Отже, серед цих ієреїв одним з найгучніших та непосидючих був Антоній – минулий редактор забороненої газети «Мир Божий», нині поп вже відомої нам «Неопалимої купини». За нього, як і за газету, не раз бралося СБУ в зв’язку з явним сепаратизмом, прикритим релігійним підґрунтям, але він пообіцяв назавжди завершити з політикою та переїхати до столиці, щоб найкраще зануритися в релігію. Обіцянку свою Антоній виконав, проте, як ми далі зрозуміємо, тільки наполовину.

         Душним осіннім вечором 29 листопада ієрей Антоній сидів у своїй резиденції, в їдальні, поїдаючи перчену квасолю з цибулею – закарпатську дзьобачку – ідеальну страву для пісного періоду. Їв він обережно, не поспішаючи – сильно боявся вдавитись; при цьому постійно витирав рот платком. Біля нього те й діло бігала матушка Марія – жінка п’ятдесяти років з великим круглим носом та пухлими щоками, – яка не менш за свого чоловіка любить зловживати говорінням. Вона була простою людиною, але надто вже наївною; образно кажучи: «легкою мішенню для пропагандистів». Її головним джерелом пропаганди стало, звісно, не телебачення і не навколишнє суспільство, а сам Антоній та власна релігія, перетворена в її свідомості у справжню секту. Вона дивилась тільки на ті речі, які входили в межі православного світу – все інше для неї виявлялось як просте безглуздя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍