Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Матушка, ну неужели вся та война это не Божье попущение? – майже поївши квасолю, заговорив Антоній. – Только ежели вы мне скажете, что это не так, то я с вами более не разговариваю сегодня.

         Антоній був на чотири роки старше матушки. Низенький, з вічно похмурими бровами – по одному своєму виду схожий на звичайного допитливого пліткаря. Борода в Антонія недовга, чорна, без вусів; товста, але коротенька шия; щоки його пашіли червоною, ясною барвою, а межи тих щік товсті, нерідко закопилені вперед губи. Це його запитання – не більше, ніж проста провокація, до якої часто вдавався Антоній. Матушка зовсім не любила говорити про війну, бо їй, насправді, щиро було жаль кожного загиблого солдата. Для Марії смерть набагато більше, ніж «боже попущення». Завжди боялась вона тієї темної долини, на дорозі якої відбивається невідома ніякому живому таємнича тінь, що так любить пхатися в нашу долю…

         – Господи, да как же вы можете сами решать, что Божье, а что нет? Вам Всевышний, думаю, откровений не посылал! – відповіла вона.

         – Я священник, дорогая матушка! Это вся моя жизнь – поиск Бога. И я его нашел! Я нашел в своем сердце Бога! И такая должна быть жизненная цель у современного юношества – поиск Бога, а не все те порочности, про которые вы и сами, к сожалению, знаете.

         – Все же, война это горе… Это хаос, это убийства. Люди на войне превращаются в зверей, но разве такими нас сотворил Бог?

         – Матушка, это Божье попущение!.. Бог позволяет людям творить ужасные грехи, но вскоре он накажет их за это. Всех накажет, и украинцев, и русских, и американцев. Каждому воздаст! Разве не так поступил Господь с Адамом и Евой?

         Це були сильні слова, парирувати які Марія не могла. Вона опустила поморщені повіки. Чергова пропаганда Антонія на цей раз подіяла з багато меншою результативністю – матушка не могла не пропустити декількох сліз, дивлячись на фотографії гарних молодців, прах яких літає далеко від Батьківщини. Діти в неї не воювали, хоч і на момент війни були повнолітніми, але з настанням першого дня боротьби, по прикладу тоді багатьох молодих людей, швидко опинились за межами рідних обріїв.

         – Ох, вы звонили Родиону? – спохватилась матушка.

         – Звонил, вчера, трубку не берет.

         – Как же это? А храм?

         – Ну вот так и выходит всегда, матушка! – піднявся Антоній. – Ничего, сегодня позвонит, вы же знаете, он и так постоянно занят. Сколько часов-ка, матушка?

         – Пол шестого.

         – Ах, ну всё тогда, я на службу.

         – З богом! – промовила матушка, кидаючи хрест рукою на Антонія.

*  *  *

Тяжко спалося цієї ночі Родіону Михайловичу. Не давали заснути йому думки, його переживання, страхи за Івана. Що, що ж буде з ним? Навіщо він поплентався за тим нахабою? Та ще ніяк він не міг згодитись з тією думкою, що син його уже одружений, що час так безжалісно забрав миті молодості, щастя. «Боже, адже я ще пам’ятаю, як він тільки-но народився! Прекрасний, прекрасний був, але в кого перетворило його життя на грішній землі…» – думав Родіон Михайлович.

До того ж, із вчорашнього дня він так і не вирішився писати замовлення Андрія Прокоповича. Вперше на Родіона Михайловича найшли приступи ледарства; навіть сьогодні він вже не горів бажанням розписувати храм. Несподівано Родіона вибило якесь дивне передчуття того, що в майбутньому ще чекає і його, і кожного на цьому світі і біль, і сум, і сором, якого ще не бачило людство. Все ще попереду, але проблеми власні треба вирішувати тепер.

Родіон Михайлович ступав по вулиці маршала Малиновського в напрямку до церкви імені ікони «Неопалима Купина». В руках його був великий пакет «АТБ» з різними художніми приладдями, серед яких лежали і подарунки Сашка. Зараз він не дуже спішив (хоча варто було б), а йшов повільною, твердою ходою. Він волів би зараз лишню годинку полежати на ліжку, ніж бачитись з балакучим Антонієм та розписувати старий храм, який урочисто відкривався на півночі вулиці Малиновського.

Переходячи трамвайні шляхи, Родіон Михайлович одразу попрямував до каплички, яка служила тимчасовою заміною основному, великому храму, що стояв правіше. «Неопалиму купину» давно вже будують, і тому тут сильно нуждались в допомозі хороших людей, яких після війни набралось доволі багато.

В сінях каплиці Родіон Михайлович зустрів стару свічкарку Валентину, доброзичливу бабу, яка завжди носила великі квадратні окуляри з бордовою оправою, та огортала голову пурпурною хустиною. Загалом, Валентина була доброю жінкою, й відразу виказувала свою повагу до кожного, хто хоч раз заходив помолитись в капличку, проте найбільше вона любила тих трудівників, які допомагали в будівництві храму. Звичайно, подібна привітність завжди присутня в будь-яких маловідомих громадських місцях, до яких приходить небагато людей.

– Ах, Родіон, все ж ви прийшли! – вигукнула Валентина, побачивши в сінях іконописця.

– Так, прийшов, – зніяковів Родіон Михайлович. При цьому в голосі його чутно було нотки блюзнірства – він зовсім не хотів нині займатись розписом.

– Ви бачили вже отця Антонія?

– Ні, ще не бачив. А що з ним?