Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

-Будь ласка, Артуре. – опустив очі поліцейський, ніби не очікував, що хтось може диктувати йому власні умови.

-Це моя робота: бути мисливцем на звірів, тому я тут, Реймонде.

-Гаразд, мисливцю, якщо передумаєш, то я у себе у відділку розташованому на вулиці Пріксла, ти не помилишся, то єдина будівля, де трішки залишилось честі.

- На все добре, містере Реймонд, ми ще з вами обов’язково зустрінемося. – опустив на прощання свою шляпу.

-Будь здоровий, Артуре, бережи себе. – попрощався зі мною поліцейський

Коли я вже йшов, то розвернувшись, побачив, як Стелла плакала, бідна дитина усвідомила, що більше ніколи не побачить мами, а Марта лише ніжно її обіймала, плачучи сама.

Він стояв там, знову дивлячись прямо мені у вічі. Знову той загадковий силует, який пожирав мене поглядом, ніби щоразу помічаючи, що я його наступна жертва. Знову статура широкоплечого чоловіка, і він саме у той момент зник, коли я наклонився, щоб поправити шнурок. Піднявши погляд, я побачив, що його ніде не було.

2.

Покинувши місце болю та жорстокості, я попрямував прямо до лавки м’ясника, де мав зустрітися із Крістіаном, батьком убитої Віти. Моєму зору була демонстрована ціла вистава: якийсь чоловік прибивав табличку на двері з написом «Зачинено назавжди».  Підійшовши поближче до лавки, де майоріли пусті полиці та не було світла всередині, я розпочав діалог із молодим чоловіком, який був одягнений у светр синього кольору, подряпані на коліні та сраці штани, і міцні черевики з масивними теплими носками. На взутті було видно напис: «З любов’ю, твій татусь». Відразу я подумав, чи він черевики вкрав, чи це остання пам’ятка, яка залишилася від його батька.

Тим не менш, я наблизився до нього:

-Містере, перепрошую. – окликав хлопця я

Він, не очікувавши, що до нього хтось наблизиться, майже не шандарахнув мене молотком.

-Пане, вибачте, але більше такого не робіть. Зі спини тут окликають або ті, кому ти заборгував кучу грошей, або ті хто тебе зараз пограбує. У мене була вимушена реакція накинутись на вас з молотком, ще раз вибачте, містере.

Я був вражений чесністю хлопця.

-Що ж, але якби ви мене вбили, то мій гроб мали волокти на своїх плечах, тому запам’ятовуйте мій голос, якщо не маєте бажання брати участь. Хто ви є і що тут робите?

- Я Леон, пане, Леон Даріон, будь ласка, представтесь і ви для початку, що б я розумів з ким маю справу. І прошу, містере, не викайте мені, я молодий двадцятирічний хлопець, не хочу, щоб до мене звертались як до старої клячі.

- Артур Конграйт, Леоне, слідчий з містечка Госбер, будемо знайомі. Так що ти тут робиш, хлопче?

- Зачекайте, так ви немісцевий? – наляканим голосом звернувся до мене Леон. – Будь ласка, не розповідайте нікому і ніде, що мене бачив чужий, особливо у корчмі. Вайл, тамошній бармен, це мій брат. Він прикриває мене перед власником тої забігайлівки, коли я говорю зайве. Прошу, ніколи не просіть показати вам його спину…

-Домовились, Леоне, клянусь честю нетутешнього слідчого. – поклав праву  руку на серце я, а ліву підняв пальцями вверх. – Можливо, ти все ж таки дасиш відповідь на моє питання?

- Лавка Крістіана стоїть спустошена вже четвертий день, у нас закон такий: якщо твій бізнес не приносить протягом трьох днів відсоток у карман меру, то його закривають. Як бачте за вказівкою Бенса, тутешнього мера, я маю закрити це місце. Мені дають такий підробіток, щоб я не опинився на вулиці. Вайл допоміг мені з цим, поговоривши з його шефом, а той вже безпосередньо з мером. Моєму брату дорого це коштувало: протягом року він мав жити та працювати у корчмі, не виходивши з неї навіть на повітря, щоб не прогавити зайвий цент. Він герой у моїх очах.

- З Вайлом я знайомий, Леоне…

-Що?! Його ж уб’ють взнавши, що він з чужим говорив… - майже не заплакав хлопець.

-Спокійніше, друже, він поставив мені умову, щоб я в нього не розпитував за власника корчми, бо його б тоді реально вбили б. Я вчинив так як він попросив, твій брат живий.

-Я розумію, містере Артуре, але тепер його знову відгамселять, будь ласка, бувайте в тому закладі рідше, не змушуйте мого брата відчувати біль.

-Добре, Леоне, я опинюсь у тому місці лише за крайньої потреби. Де зараз Крістіан?

-Його ніхто не бачив останні чотири дні, ще після вбивства Віти він хоча б якось показувався людям, а зараз зник. Я не володію інформацію, що з паном Крістіаном, містере, я звичайний робітник. Сказали закрити магазин, я закриваю, бо якщо почну розпитувати, то мені відріжуть язика та повісять його до своєї колекції

- Хто відріже? – із наполегливістю запитав я

- Тих двоє нелюдів: Батист, на прізвисько «Скіф(6)», та Рокко, на прізвисько «Вампір». Повірте, Артуре, їхні прізвиська – це їхні таланти, Батист вам швидко пулю в голову пустить навіть зі ста метрів, а від Рокко не сховатись, запах вашої крові він буде чути за кілометри, він найголовніший садист. Охоронці мера тримають все місто у страху, більше аніж сектанти, які видумали, що існує божество у вигляді гігантського змія, і щоб не стався апокаліпсис, вони приносять у жертву людей. У квартирах навіть бояться говорити, бо всі думають, що Рокко їх чує. – зі страхом розказував мені Леон. – Пане, моє життя тепер на волосині смерті, і зараз тільки ви зможете перерізати ту волосину, розказавши те, що почули від мене…

Згадавши, як мене у шинку зачепив чоловік із очима, які схожі на зміїні, я відразу зрозумів, що це були сектанти, але саме дивне те, що вони сиділи на рівні з місцевими, значить вони дуже добре маскувалися. По крайні мірі, їх очей точно ніхто не бачив через окуляри.

-Леоне, можливо, ти знаєш, де проживав Крістіан? Це б дуже допомогло мені, і я нарешті відпущу тебе.

-Так ось ,пане, його дім знаходиться навпроти лавки. – Леон показав пальцем на двоповерховий будинок.

6 – Скіф – термін, що використовується на континенті та означає людину, яка є майстром стрільби на далекі дистанції. Перед Батистом ця кличка належала Сміту Скотенсу, який убив медведя вистрілом у голову із відстані у кілометр.