Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

І усі два поверхи були саме Крістіана. «Чоловік не бідував», - подумав я і промовив : - «Звісно, м’ясо в місті кожному потрібне, а так як він був єдиним м’ясником на весь Вільденбург, то й грошей в нього було багато, а мер на цьому наживався, забираючи з нього високий відсоток».

-Ви щось сказали, містере? – перебив мене Леон

-Ні, о ні, перепрошую, Леоне, це все, дякую за інформацію, з мого боку я буду берегти її, аніж найкращі банки бережуть своє золото. Обіцяю тобі, хлопче, слово слідчого! Наостанок, що це в тебе за черевики, виглядають недешевими, невже ти їх вкрав?

-Пане, ви цими словами мене дуже ображаєте, тому я хочу, щоб ви для початку попросили пробачення не перед мною, а перед моїм татусем, який колись їх мені купив.

-Вибач мене, Леоне, та перед тобою прошу пробачення у вашого батька!

-Дякую, Артуре, ви добра людина. – потиснув мені руку хлопчина. – Ці черевики – це єдине, що залишилося мені як згадка про батька. Він ростив нас, коли мамка кинула нас заради тої свиноти, яка нашу з Вайлом маму підсадило на опіум. Тато залишився єдиний, хто виховав з нас справжніх чоловіків, як ви можете це бачити по Вайлу, поки його не убили, або ті два виблядки, або сектанти, але я, пане, думаю, що це були сектанти. Йому відрубали руки, вийняли серце і викинули як непотріб, РОЗУМІЄТЕ, ЯК НЕПОТРІБ. – закричав Леон. - А таке роблять лише представники місцевого культу після завершення ритуалу. Вибачте, Артуре. – заплакав хлопець. – Я мушу працювати.

-Не мушу тебе більше турбувати, бережи себе, за примхою долі ми ще зустрінемося.

-Бувайте, Артуре.

Хлопець продовжував забивати дошки, коли я вже пішов до дому Крістіана

3.

Двоповерховий коричневий будинок, що мав дах у формі трикутника. Вікна, що були на другому поверсі, величезні та виглядають прямісінько на дорогу, тому з лавки Крістіан міг спостерігати, чи не вчудила щось його дочка у домі. На другому поверсі, якщо стояти і дивитися саме туди, то був видний столик, ліжко та багато іграшок і квітів. «Мабуть, Крістіан нічим не обділяв Віту», - подумав я. Біля самого будинку були й інші забудови, такі як різноманітні квартири, книжкові магазини, крамниці для тютюну чи сама пекарня. Але, на жаль, більшість магазинів поки що були закриті, усі боялися, що на місці Віти могли б бути й самі мешканці. На кожній будівлі були забиті дощечки. Ці місця не приносили копійчину у карман мера, але люди могли б домовитися з ним за плату, щоб знову відкрити власний бізнес. У кінці самої вулиці виднілася місцева церква, навіть здалеку можна було бачити, що вона занедбана. Складалось таке відчуття, що я попав у місто однодумців по темі релігії, але швидко зрозумів, що гроші церква не приносила, тому її закрили.

І на перехресті доріг, там де ще трішки і видно церкву, стояв пам’ятник тій жабі Бенсу, який зображений як той, хто придушив корупцію у місті. «Яка ж іронія долі», - подумав я і додав : - «справжній крадій, вбивця, корупціонер це той, хто колись її придушив. Анекдот якийсь».

Попробувавши відкрити двері, я зрозумів, що механізм був пошкоджений, мов хтось тут був або зараз і є. З обережністю відчинивши двері, я побачив, як у домі все було розкидане та побите. На полу виднілись сліди нігтів та крові. Мабуть, Крістіана, як мішок, тягнули по полу, коли він був у свідомості. Скоріше за все, він кричав, але район у ночі пустує, тому його ніхто чути не мав. Допомоги не було, але якби й була, то ніхто не прийшов: місцеві дуже бояться сектантів, а ще більше, за словами Леона - Батиста та Рокко. «Якщо до Крістіана прийшов сумнозвісний дует, то він уже труп», - швидко зробив висновок і додав: - «Але треба мені оглянутись тут».

Серед всього гармидеру, що був влаштований тут, я натрапив на одну цікаву деталь: на полу, там де була кров, було щось схоже на мотузку, можливо, саме за ню хотів схопитись Крістіан. Відійшовши трішки вбік та пригнувшись, я вирішив смикнути за нитку. Почувши постріл, я згадував минуле життя, але чомусь не вдавалося, щось блокувало в моїй голові усі ті спогади, що стались. Піднявшись, мені довелось побачити, що дріб від зброї опинився саме у дверях, влучивши і у стіну, і картину, де була зображена сім’я Крістіана. Жінка, висока, але занадто худа, мама чоловіка та ще маленька Віта, яка посміхалася серед усіх. «Дитина ще не знала горя, які переживали її батьки», - подумав я. Але була ще одна цікава деталь: на картині був хрест, який перекривав усю Віту, та який був нанесений і на Крістіана. Здавалося, що це сплановане вбивство, про що я відразу й подумав, але висновки робити ще зарано. Постріл був спланований таким чином, що дробові частинки летіли б прямо у спину того, хто стояв лицем до Крістіана, та таким чином, що вони й могли задіти й персону, що була позаду м’ясника. Але Крістіан не встиг, саме тому він рвав нігтями підлогу, щоб зачепитися хоча б за один момент, щоб вижити. Бідний Крістіан.

Разом з тим, після пострілу я почув характерне одиничне клацання, немовби щось відкрилось. Я відразу приступив до пошуку цього місця і мені довелось оглянути дробовик з якого був створений постріл. Дробовик марки «Бейкер», який можна було легко зібрати та розібрати, це дозволяє міркувати на те, що ця пастка або рятівна система була кимось створена під замовлення, але ким? Це залишається загадкою. Зокрема й те, чи Крістіан був військовим, адже цей дробовик належав лише їм. Ця система – пастки заборонена була у цивілізованих містах, але як видно по Вільденбургу, за розвитком гуманізму він застряг десь у 1273 році. «Крістіан точно боявся за своє життя і життя дочки ,або мав темні справи, через що й думав, що з ним поквитаються», - промовив я.  Все ж таки, це не сектанти. Вони б схопили тільки Кріса, не влаштовуючи апокаліпсис у домі. Він, вона або вони, щось тут шукали.

Я піднявся на другий поверх, саме там знайшов місце, яке відчинилося після того, як я смикнув мотузку. Це була невеличка потаємна зона в стіні, але її можна використати як схованку, яка була ліворуч від ліжка, дещо схожа на малесеньку комірку. Там були листи, які писала Крістіану його дружина, перебуваючи у лікарні, у Вальцингу(саме там були найкращі лікарі у регіоні).  З восьми листів найцікавішим був саме останній.