Читати книгу - "Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт"

Повернення

Лукар отямився в гущавині лісу. Гілки дерев височіли над ним, хитаючись у такт холодному вітру, що змушував листя шепотіти тривожні пісні. Вологий ґрунт тиснув на його спину, а в повітрі витав запах сирої землі й мокрої кори. Біль пронизував кожен м’яз, а в голові відлунювало запаморочення, яке не давало зібрати думки докупи. Він кліпнув кілька разів, намагаючись розгледіти щось знайоме, але марно. Власна пам’ять була порожньою, мов колодязь без води.

Як я тут опинився?

Це питання билося в голові з кожним ударом серця. Він не міг пригадати нічого — ні останніх годин, ні днів. Відчуття порожнечі лякало, і цей страх повільно, мов отрута, проникав у його свідомість.

Лукар, стиснувши зуби, спробував підвестися. Він уперся долонями в холодний мох, але тіло не слухалося. Кожен рух здавався каторгою — ноги тремтіли, груди стискало, наче хтось витискав із нього останнє повітря. Він зробив кілька кроків, спотикаючись об коріння, але світ перед очима знову почав зливатися у вихор тіней. Його дихання стало уривчастим, і перш ніж він знову впав, останнє, що залишилося у свідомості — шурхіт листя й віддалений стукіт власного серця.

Темрява накрила його...

Коли він відкрив очі знову, то більше не відчував сирого холоду землі. Замість нього було щось знайоме, рідне — запах сухої деревини. Він лежав у своєму ліжку, в кімнаті, де провів усе дитинство. Стеля з темного дуба, потріскана від часу, висіла над ним, як мовчазний спостерігач. Лукар сів на ліжку, але в голові ще досі панував хаос.

Це реальність?

Йому здавалося, що кімната то набирає чіткості, то розмивається, як марево у спекотний день. Він доторкнувся до ліжка, стін — усе було таким справжнім, таким рідним... Але чи справжнім?

Іноді він чув голоси. Тихий, ніжний голос матері, що кликав його по імені. Лукар вдивлявся в темні кути кімнати, серце калатало, а на скронях виступав холодний піт.

— Мамо?.. — ледве чутно прошепотів він.

Тиша відповіла йому.

Він намагався розрізнити реальність від ілюзії, але з кожним днем це ставало важче. Йому здавалося, що кімната ховає від нього щось більше — щось темне, невидиме, що чекало на слушний момент, щоб знову поглинути його у свої лабіринти.

Чи це його дім? Чи пастка його власного розуму? І головне — чи зможе він вибратися звідси?..

Лукар повільно розплющив очі. Цього разу все було інакше — світ більше не плив перед поглядом, стеля над головою не змінювалася, а дотик до ліжка був твердим і реальним. Він зробив глибокий вдих, і тепле, насичене запахами дерева і повітря наповнило його легені. Голова ще трохи гуділа, але свідомість нарешті прояснилася.

Важкий звук дихання поруч змусив його різко повернути голову. Біля ліжка, на старому дерев’яному стільці, сидів його батько — Альфа. Його кремезна постать, здавалася величною і незламною. Від чоловіка, як завжди, віяло чимось диким і незворушним, як буря перед грозою. Його очі — темні, як безмісячна ніч, вдивлялися в Лукара з уважністю хижака, який оцінює свою здобич.

— Нарешті. — Голос Альфи був низьким і хрипким, ніби його виривали з глибини самого нутра. — Довго ти змушував нас чекати, хлопче.

Лукар кліпнув, спробував сісти, але відчув, як м’язи ще досі слабкі, а всередині бушує відчуття спустошення.

— Що сталося? — його голос прозвучав слабко, неначе він не розмовляв цілу вічність.

Альфа відкинувся назад, зітхнувши, і пильно глянув на нього з-під густих брів.

— Ти забув? — у його голосі прозвучала нотка розчарування, змішана з невловимим полегшенням. — Що ж, я не здивований. Після того, як тебе знайшли на краю лісу, я вже не був упевнений, чи взагалі ти відкриєш очі.

Лукар проковтнув клубок у горлі. В образах, що зринали в пам’яті, було щось темне, щось, що він не хотів згадувати. Він заплющив очі на мить, намагаючись зосередитися.

— Я… Я пам’ятаю ліс. І біль. Потім... темрява.

Альфа мовчки кивнув, пальцями постукуючи по підлокітнику стільця. Його погляд пронизував наскрізь, шукаючи відповідей там, де їх поки не було.

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍