Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

Майже пів року потому, середина грудня дві тисячі дванадцятого року. Костянтин прокинувся у своєму ліжку, повністю мокрий від поту. Він ледве приходив до тями після чергового сну, який був настільки реалістичним, що ще довго відчував його наслідки на собі. Озирнувшись, він побачив Мілану, яка мирно спала поруч. Костянтин тихо поклав руку на її живіт і відчув легкий рух, ніби малюк, що ріс у її лоні, теж намагався поспілкуватися з ним. Легкий поштовх нагадував про те, що його життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Зітхнувши, він обережно підвівся, щоб не розбудити Мілану, і пішов у ванну кімнату. Увімкнувши душ, він сперся на холодну кахельну стіну й просто стояв під теплими струменями води, намагаючись заспокоїтися. Вода стікала його тілом, ніби змиваючи всі страхи та переживання, але думки все одно повертали його до тих дивних снів, що переслідували його вже багато років.

Після кількох хвилин, коли напруга трохи спала, Костянтин вийшов з душу, витерся і пішов на кухню. Він заварив собі каву, вдихнувши аромат, який завжди надавав йому трохи енергії та спокою. Сидячи за столом з чашкою в руках, він поринув у свої думки. Незабаром на кухню прийшла Мілана. Вона сіла поруч, поклавши руку на його плече.

— У тебе все гаразд? Що сталося? Знову ті сни? — запитала вона, трохи схвильовано дивлячись на нього.

— Так, ці кляті сни мене доконають, — тихо відповів Костянтин, дивлячись у чашку. — Мені іноді здається, що я живу з ними все життя. Деякі повторюються, деякі — нові, але всі вони такі дивні, і більшість з них — жахливі. Я вже перечитав усі книжки з психології, багато іншого, але відповіді не знаходжу. Я дуже втомився, Мілана. Але я впораюся. Я вже звик до них. Питання в тому, чи зможеш ти з цим жити? Більше всього я турбуюсь за нашого малюка.

Він поклав руку на її живіт знову, ніби хотів захистити не лише її, а й їхню майбутню дитину від своїх тривог.

— Ми дізнаємось, хто там у нас, трохи пізніше, хлопчик чи дівчинка, — відповіла вона з усмішкою, м'яко притиснувшись до нього. — Щодо твоїх снів… може, варто знову звернутися до психолога? Знайдемо хорошого, з великим досвідом. Вони точно допоможуть.

Костянтин зітхнув, але його відповідь була впевненою:

— Мілана, ми вже зверталися. Усі ці зустрічі завжди закінчуються однаково. Я сиджу в кабінеті, розуміючи, що можу допомогти їм більше, ніж вони мені і виходжу звідти через п’ятнадцять-двадцять хвилин з усвідомленням, що це марна трата часу. Давай не будемо витрачати час і кошти на це, добре?

Мілана кивнула, приймаючи його рішення.

— Добре. Але ходімо спати. Лише четверта ранку. Тобі потрібен відпочинок.

— Ти ж знаєш, я сплю не більше чотирьох-п'яти годин на день. Більше не можу. Я, мабуть, піду до кабінету й попрацюю над книгою. А ти повертайся спати. Сьогодні багато справ. Треба заїхати до батьків перед святами та повідомити хлопців, що ми хочемо побути разом удвох на свята. Тож іди відпочивай, а десь о десятій поїдемо до батьків, добре?

Мілана піднялася, нахилилася до Костянтина й ніжно поцілувала його в губи.

— Ти ж знаєш, що я тебе обожнюю, так?

— І я тебе, кохана, — відповів він з посмішкою.

Після цього Мілана повернулася до спальні, а Костянтин вирушив до свого кабінету. Він сів за стіл і почав працювати над рукописом. Час пролетів непомітно, і вже незабаром його потурбував тихий стукіт у двері — Мілана нагадувала, що день розпочався, та їм час рушати.

— Я розумію, що ти зайнятий, та вже час збиратися до батьків і до хлопців, коханий.
— Зараз їду, збирайся.
— Добре, але я вже майже зібралася.

Костянтин підвівся, вимкнув ноутбук і пішов збиратися. Невдовзі Мілана та Костянтин уже були в дорозі до гіпермаркету, де планували придбати подарунки для батьків Костянтина. По дорозі Мілана звернулася до нього:

— Як гадаєш, твої батьки мене приймуть? Адже в мене їх ніколи не було, і я не знаю, як себе поводити з ними.
— Кохана, я розумію, що для тебе це складно, і мені дуже шкода, що так вийшло. Зростати в дитячому будинку — це складна історія. Я з батьками довгий час не спілкувався, і якби не ти, то, напевно, так би і залишилось на невизначений термін. Тож просто будь собою, і все буде добре.
— Я трохи хвилююся.
— Все буде добре. Але я подумав, може, ми завтра до них заїдемо, а сьогодні — до друзів? Що скажеш? Вони навіть не здогадуються, що ми, а точніше, що я можу приїхати до них.
— Як бажаєш. Я хвилююся щодо зустрічі, і мені хочеться відтягнути цей момент. Тож як скажеш, коханий.

Невдовзі Костянтин та Мілана були біля гіпермаркету, і дуже швидко впоралися з покупками. Після цього вони відправилися до хлопців, які з самого ранку вже планували, як зустрічатимуть Новий рік. Всі зібралися, як завжди, на автопарку Домініка та Яна.

Піднявшись до кабінету, в якому були лише чоловіки, хлопці озирнулися один на одного. Домінік заговорив, привітався, а потім першим підійшов до Мілани і звернувся до Костянтина:

— Братику, чи можу я доторкнутися до малюка?

Мілана засміялася та звернулася до Домініка:

— А чого це ти його запитуєш? Взагалі-то я ношу дитя, а не Костянтин.
— Так, Мілана, ти неймовірна, але він батько і твій чоловік. До речі, як ви могли жодної душі не запросити на розпис? Ааааа?

Тим часом Домінік ніжно притулив руку до живота Мілани:

— Щось немовля мовчить. Ви вже знаєте, хто у вас?
— Ні, братику, наразі ще ні. Нам і не так важливо, чи хлопчик, чи дівчина буде. Взагалі, ми заїхали повідомити, що на Новий рік хочемо побути наодинці, так сказати, родиною. Це для нас дуже важливо насправді, та прошу вас не ображатися, звернувся Костянтин не тільки до Домініка.

Хлопці одразу підняли бунт та почали викрикувати один за одним. Першим був Адам:

— А ми що, не родина? Ні, ми так не домовлялися.

Ілля теж не залишився осторонь:

— Друже, може, ти передумаєш?