Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

Лише Домінік та Ян попросили:

— Тише, хлопці, тише! Костянтин має на це право. Тож якщо у вас є бажання, то це лише ваше право.

— Дякую за розуміння, — відповів Костянтин. — Ми заїдемо до вас усіх і привітаємо з Новим роком вже першого числа.

Невдовзі і Мілана підійшла та привітала всіх зі святами, які стрімко наближалися в кожну оселю. Після цього Костянтин та Мілана попрощалися та вирушили додому. Час спливав дуже швидко, і прийшов час відпочивати. Мілана майже одразу поринула у сон, в той час як Костянтин не міг розслабитися, і чомусь на нього тиснула постійна тривога в підсвідомості. Однак згодом він впорався з внутрішньою тривогою і поринув у темряву сну.

Двадцять восьме грудня дві тисячі дванадцятого року, десь полудень.

Костянтин з Міланою відправилися до батьків. По дорозі вони посміхалися та разом наспівували різдвяну пісню: “Oh, jingle bells, jingle bells, jingle all the way ”. Цю пісню впізнавав увесь світ. На подвір’ї стояв лютий холод, температура знижувалася до мінус тридцяти трьох градусів за Цельсієм.

Невдовзі вони були у батьків Костянтина, які були дуже здивованими. Батьки поводилися ввічливо, проявляючи велику турботу, і здавалося, що вони бажають всього найкращого для дітей, які приїхали до них. Проте Костянтин настільки добре знав їх, що розумів: все це награно. Він не мав бажання сваритися, тому підіграв їм. Але довго витримати цю гру не зміг, хоч як він їх кохав. Звернувшись до Мілани, він, ніби нагадуючи, що їм треба їхати на зустріч, отримав від неї взаємну відповідь, і вони почали збиратися.

Лише батьки та Костянтин відчували в повітрі повну маячню в стосунках між ними, яка була покрита брехнею. Як батьки Костянтина, так і він сам розуміли, що ця зустріч була небажаною. Після цього Костянтин з Міланою сіли в автівку та поїхали додому. По дорозі Костянтин зупинився, адже його настільки образила й настільки неприємною була поведінка батьків, що він зупинився на узбіччі. Почуття накривали його, і Костянтин дуже сильно засмутився та розчарувався. Мілана запитала його:

— З тобою все гаразд? Все добре? Чого ти?

— Я не розумію своїх батьків. Ця вся вистава добрих турботливих батьків — це не про них. Мене в дитинстві хотіли віддати до інтернату, знущалися, говорили, який я неусвідомлений, та в житті мене чекають суто одні проблеми, тим часом самі проводили життя так, як того бажали, і нічого геть не навчали мене. Вони ні в чому не допомагали, як же гарно вони грають цю роль.

Невдовзі Костянтина охопила лють за все це.
— Може, я наразі буду не правий, але я більше не бажаю зустрічатися з ними та намагатися налаштувати стосунки. Це була остання крапля для мене.
— Може, ти помиляєшся. Може, вони насправді намагалися налагодити стосунки з тобою, зі мною, розуміючи, що у них є другий шанс завдяки нашій дитині?
— Якби це було так, то вони за останні пару років хоча б якось намагалися побудувати стосунки, а вони навіть жодного разу не зателефонували мені. Наша дитина аж ніяким чином не буде впливати на це. Зрозумій, вони телефонували лише тоді, коли їм потрібна була моя допомога, і крапка.
— Я не знаю, як я можу допомогти тобі, коханий. Це твої батьки, вирішуй сам. Для мене головне, що ти поряд, що ми разом, і те, що у нас скоро буде дитя, і у нас буде власна сім’я, де ти будеш головою її. Тож тобі наразі не про це треба гадати. Дивно, я все життя мріяла про батьків, але це уявляється дуже складно, як на мене.
— Мені було дуже складно зростати з ними. Я спостерігав, як в інших сім’ях панувала турбота один про одного, допомога та все таке інше. Я зростав на одинці, сам з собою, де не міг отримати бодай якусь консультацію щодо життя. Весь світ, який я знаю, я його пізнав самотужки, і вже у віці шістнадцяти років втік з дому та почав жити самостійно. Мені було дуже складно, дуже важко. Це мене загартувало дуже сильно. З того часу ти перша людина, яка чує все це з моїх вуст, ти перша людина, якій я довірився.
— Твоя довіра для мене дуже важлива і мені дуже приємно. Давай наразі ми цю тему відкладемо до певного часу, добре?
— Добре, кохана. Дякую тобі за розуміння та підтримку.

Невдовзі Мілана та Костянтин були вдома. Вони гарно провели вечір, дивлячись кіно зі смаколиками, та час, як завжди, спливав швидко. Мілана заснула на плечі у Костянтина; він не одразу це помітив. Обережно поклавши її на подушку, він поцілував її в лоб, сам вмостився та невдовзі теж заснув.

Пройшло декілька годин, і у Костянтина зателефонував телефон. Лише з третьої спроби він відчув вібрацію телефону крізь сон. Пробудившись, він взяв до рук телефон та побачив незнайомий номер. Зазвичай Костянтин ніколи не відповідав на такі виклики, але чомусь відчував, що на цей раз було щось дуже важливе. Піднявши слухавку, він почув чоловічий голос, та одразу піднявся і пішов до кухні, щоб не розбудити кохану.

— Костянтин, Залізняк Костянтин?
— Так, я слухаю, з ким я говорю?
— Це дядько Павло, сусід твоїх батьків. Чи не пам’ятаєш ти мене?
— Пригадую. Що трапилось? Чому ви мені в такий пізній час дзвоните?
— Пробач, синку, у мене дуже погані новини для тебе. Тобі негайно, терміново треба приїхати до будинку батьків!
— Що трапилося? У мене немає бажання наразі їхати до батьків.
— Була витік газу чи щось типу того. Наразі не відомо, та будинок вибухнув. Твої батьки… вони, синку, загинули на місці.
— Що? Цього не може бути!

Костянтин поклав слухавку, і злість, яка була на батьків, вже перетворилася на присмак попілу в роті. Його перехопив подих, так що, ніби, не вистачало кисню; ніби щось з середини відірвалося — щось дуже важливе, те, що вже ніколи не відчуєш. Це принесло біль як моральну так і фізичну та почуття провини. Костянтин сперся спиною до стелі та вже не зміг себе стримувати. Почав плакати і, сповзаючи по стіні, сів на підлогу. За декілька хвилин підійшла Мілана.

— Що трапилось, знову сни?
— Ні, на цей раз реальність, сонечко. Батьки загинули, домівка вибухнула через якусь протікання газу, наразі не відомо остаточно.
— Боже мій, який жах! Іди до мене.