Читати книгу - "Трунар, Crown Horror"

– У цього смаколика немає назви, хоча діти називають «солодкими рештками», звичайнісіньке імбирне печиво незвичної форми всього, що є в тілі. Його вигадав мій дід, який патологоанатомом працював. А кажуть, що на трунарях лише трунарі одружуються… А ось там торт вічного спокою – чорний ззовні, білий усередині, з усілякими сюрпризами.

– Якими сюрпризами?

– А як із покійниками. От може бути курага, або ананаси з оливками, а щоб їх, тих серів… Іноді повидло – занадто солодке, може взагалі нічого не бути. А ось там рис – Тейка приніс, усередині цукерки закопано, та щоб до них дістатися, треба з’їсти корисну їжу, ось так. – Він подивився на двох дітей, які наминали рис за обидві щоки.

– А як же решта страв?

– На жаль, не можу розкрити вам усіх рецептів. Вони записані в родинних книгах, коли отримаєте від чоловіка ключі, тоді й прочитати зможете.

– Ключі?

– Від родинного склепу. Зазвичай дітям вручають їх у чотирнадцять років, після їхнього першого похорону. Це означає, що вони вже готові виконувати роботу.

– Дожити би ще до того дня, – із легким сарказмом зауважила дівчина.

– Не переживайте, якщо не доживете, то поховаємо вас безкоштовно.

– Зі знижкою! – виправила Амарі.

Після вечері настав час для танців. Поки що танцювали пари, що багато років прожили в шлюбі, молодь готувалася, бо на всіх місця бракувало. Саме тоді на Адріану наштовхнувся Леон, і вигляд у нього був такий собі.

– Що сталося, невже когось живого побачив на святі?

– Ще гірше. Тітоньки мені наречену шукають, а кузини – що близькі, що далекі, такі потворні, що жах! Пропаду я тут, пропаду…

– Рано чи пізно все одно доведеться одружитися, нікуди не подінешся.

– Краще тоді пізно, може, вони всі заміж повиходять, а хто ж іще, як не Тейкери…

– Леоне, ах, Леоне, чи подаруєш мені танець?

До них підійшла дівчина років п’ятнадцяти з рудим волоссям, що було заплетено в косу. Вона чимось нагадала місіс Тейкер відьму й пасинок, схоже, поділяв її почуття.

– Я… ем… ну… може…

– Він не може танцювати з вами, бо вже пообіцяв танець мені.

– А я дивлюся, що ти вже знайшов собі дружину.

– Та що ти таке верзеш?!

– Тоді хто ж вона?

– Я Адріана Розен… Тейкер. Адріана Тейкер, його мачуха, а Леон хоче бути ґречним пасинком і не відмовить мені, чи не так?

– Оце я й намагався сказати. Якщо Адріана так хоче, мушу слухатися, усе ж таки вона мені мати, хоч і не рідна.

– Так і є. – Мачуха взяла його за руку й повела до центру зали. – Панове Кавадоре, зіграйте нам так, аби навіть Смерті закортіло танцювати!

Заграла весела, чарівна мелодія. Адріана вхопила свого пасинка й закружляла з ним у танці. Здивовані родичі розступалися, дозволяючи їм вальсувати, а пара знай собі набирала швидкість, міцно тримаючи одне одного.

– Ти знай, що Смерть забере нас усіх, нам марно від неї тікати! – завела Адріана під куплет мелодії.

– Тому зустрінемо гідно її та запросимо потанцювати! – підхопив Леон.

Ще мить, і циліндр із юнака злетів, упавши прямісінько на батька.

 

***

 

Пізно вночі трунарі роз’їхалися по заїжджих дворах. Тітонька хотіла познайомити мене з кузиною, але не встигла – батько виштовхав її за двері. Він довго кричав на мене, сварив за негідну поведінку, навіть на Адріану сил уже бракувало. Повірити не можу: мене за негідну поведінку!

Та все ж обирати між цим та шлюбом із кузиною, то ліпше вже крики. Я вже бачив наслідки цих «щасливих союзів» і те, як складно їх зруйнувати.

До речі лист, той самий, на який так очікувала мачуха, написав за день до балу. Не хотів, аби вона втекла та зганьбила нас раніше, улаштую їй утечу взимку. Батько збреше, що пішла з дорученням у місто й загубилася в завірюсі.

Про брата він теж збрехав. Я певен, що Мікі народився живим, пригадую, як він кричав. Якби матінка не померла відразу після пологів… Йому ж бо було потрібно вести справи, а не няньчитися з малою дитиною, челядь він не вважав гідною того, аби виховувати його сина.

Багато хто вважає мого батька скупердяєм, мерзенним дідуганом, потворою. Однак вони ніколи, ніколи не побачать того, що довелося мені. Є в пана Бенджаміна одне чудове прислів’я, його він почепив у себе над ліжком, його ж хоче бачити як епітафію.

Якщо клієнти трунаря не знайдуть, трунар знайде клієнтів.