Читати книгу - "Шлях крізь Хаос, Катя Губська"

Розділ 8: Брат і сестра

Світло з храму згасло позаду. Друзі залишились на сходах, затамувавши подих. Діана увійшла сама у залу, де стіни дихали спогадами, а повітря було просякнуте древньою магією. І посеред цього часу стояв він — Арес.

Арес не з’являвся раптово — його присутність відчувалася ще до того, як він ступив на землю. Повітря ставало важчим, небо — червоним, а сам час ніби сповільнювався, завмираючи в очікуванні. Його тіло було високим, мов гора, обтягнутим чорними, мов ніч, обладунками, які здавалися живими — пульсуючими, як серце битви.

Його очі палали вогнем, у якому можна було побачити спогади про тисячі війн, страх воїнів і шквал битви, що ніколи не згасав. Обличчя — суворе, вирізьблене мов з бронзи, з гострими рисами, які водночас вабили й лякали. Навіть тиша навколо нього була не миром, а напруженим передчуттям різанини.

У його руці — меч, довжиною майже з людський зріст. Клинок, викований у надрах Тартару, пульсував темною енергією, здатною розсікати не лише плоть, а й душу. Його щит був прикрашений сценами стародавніх битв, які змінювалися в залежності від того, хто на нього дивився. Кожен ворог бачив на ньому власні страхи.

— Артемідо… Ти справді прийшла. Нарешті.

— Так… Я – Артеміда, але краще називай мене тим іменем до якого я звикла…. Не заради тебе я прийшла, Аресе. А заради всього, що залишилось від цього світу, — відповіла вона, спокійно ступаючи вперед.

— І все ж таки ти тут. Донька Лето… Сестра. — Він вимовив це слово з гіркотою. — Ти навіть не знаєш, ким була насправді.

— Я дізналась. Вогонь храму пам’яті показав мені правду. Я — богиня. Але більше — я частина чогось більшого, ніж наші особисті амбіції. Я — захист. Ти — руйнація. Чому ми повинні бути ворогами?

Арес розсміявся — сухо, зневажливо.

— Бо в цьому наша суть. Я народився з крику. Зі списа. Ти — з полювання і тиші. Ти мислиш серцем. А серце — слабкість.

— Ні. Слабкість — в тому, хто боїться змінитися. Чому ти чіпляєшся за біль? — її голос дрижав, але не від страху. — Ти не злий. Ти просто забув, що війна колись мала честь.

Арес стиснув кулаки.

— Не зухвалість тобі личить, сестро, а лук і стріла. Ховайся в лісах, серед звірів, якщо не хочеш горіти в полум’ї справжньої битви.

— А якщо я — твій дзеркальний бік? — її очі засяяли. — І саме тому ти боїшся мене?

Настала мовчанка. У ній — гнів, страх, спогади.

— Я не боюся. — Арес різко ступив уперед. — Але я знищу все, що стоїть між мною і хаосом. Навіть тебе.

— Тоді спробуй, — сказала вона.

Його меч злетів угору. Її руки вже тримали, не розуміючи звідки, взявшийся лук та стріли. Стріла засвітилась сріблом, коли перша іскра від зіткнення металу прокотилася залом. Вони не билися на повну силу — лише пробували, випробовували одне одного. Але в кожному русі читалася напруга двох стихій, двох істин.

— Ти сильна… — зізнався він, парирувавши її удар. — Сильніша, ніж я думав.

— Бо я борюсь не за себе, — відказала вона, уникаючи його атаки, — а за всіх, хто ще не зламався.

Зіткнення закінчилося раптово. Обидва відступили, важко дихаючи. На підлозі — сліди вогню та сліз.

Арес опустив меч. Його голос став глухим:

— Якщо ти справді моя сестра… то нехай доля вирішить, хто з нас гідний цього світу.

Він відступив у тінь, залишаючи їй дорогу далі.

— Але ми ще зустрінемось, Діано. У справжній битві.

Вона нічого не відповіла — лише дивилась йому вслід. У серці горіла не злість, а сум. Бо найтяжче — не вбити ворога. Найтяжче — втратити брата.

До неї підбігли Телемон із Касандрою.

- Ти в порядку? - Так, все нормально, - вона подивилася на лук та стріли, - ось тільки незрозуміло, звідки взялася ця зброя?

І в цю мить повітря навколо Діани загусло. З’явився блиск. Із сяйва мовби вийшла висока жіноча постать у сріблястому вбранні, з короною з оленячих рогів на голові. Це була богиня Лето, її мати.

— Доню, настав час… — її голос лунав, мов мелодія вітру в соснах. — Я віддала тобі те, що належить тобі від народження.

Лето простягнула руку — й доторкнулася до лука, який був витесаний із дерева світлого місячного кипариса, й сагайдака зі стрілами, опаленими небесним вогнем.

— Цей лук створено Гефестом на прохання твого брата Аполлона. Він знав, що настане день, коли ти згадаєш, ким була народжена. Ця зброя — не для вбивства, а для рівноваги. Разом зі списом ти зможеш перемогти темряву і закінчити цю війну.

Діана торкнулася лука — і відчула, як її тіло переповнює сила. Вона більше не боялася. Це не був інструмент помсти, це була її суть.

- Дякую, богине, - вона склонила в повазі голову.

Лето зникла так само тихо, як і з’явилась. Але її слова залишилися лунати в серці Діани. Вона знала — наступна битва буде вирішальною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍