Читати книгу - "Шлях крізь Хаос, Катя Губська"

Розділ 7: Останній ключ

Після подорожі крізь портал, відкритий Аїдом, Діана, Телемон і Кассандра опинилися в мертвому місті — місці, що здавалося застиглим у часі. Вітер шепотів серед руїн, колись величного полісу, а навколо височіли чорні обеліски, вкриті написами на забутій мові. Це було місто Елісій — легендарне поселення мудреців і воїнів, яке зникло після великої битви богів.

У центрі міста височів храм, побудований з білого мармуру, який дивом залишився неушкодженим. Від нього струмувало дивне світло — тепле, затишне, але з гірким присмаком спогадів. Над входом було викарбувано: "Той, хто згадає себе, знайде шлях до сили".

— Тут зберігаються істини, які ми боїмося згадати, — тихо мовила Кассандра, коли ступила на перші сходинки храму. — Це місце створене не тільки для пам’яті, але й для випробування душ.

Вони зайшли до храму.

У глибині храму, освітленого тьмяним світлом вічного полум’я, друзі побачили фрески на стінах. Діана підійшла до однієї зі стін і заворожено подивилася на велетенську фреску. Її очі зупинились на зображенні — на ньому була жінка у сяйливому сріблястому одязі, з луком і місячним символом на чолі. Поруч — Зевс, грізний, але водночас лагідний. Жінка тримала на руках дитину.

— Це... — Діана притиснула долоню до серця. — Це моя мати… Лето… Я – Артеміда?

У пам’яті почали спалахували образи: полювання при місяці, слова, сказані в снах, голоси, що кликали її "донькою місяця". Вона все згадала — вона Артеміда, богиня полювання, донька Зевса й Лето, прихована від світу, щоб уникнути гніву Ареса.

У центрі зали з’явився стародавній механізм, який увімкнувся від енергії її пробудження. Стіни почали рухатися, фрески оживали, утворюючи шлях, що вів униз, у таємну камеру під храмом.

— Ходімо, — сказала вона до Кассандри та Телемону. — Спис — тут. Я це відчуваю. Пішли!

Вона торкнулась символу на фресці — і стіна зрушила, відкривши вузький прохід вниз, облитий синьо-золотим світлом. Від нього війнуло давнім пилом, стародавньою магією та холодом, який пробирав до кісток.

Спуск був довгим. Кам’яні сходи вели глибоко під храм, де час здавалось зупинився. Уздовж стін палали дивні факели — без вогню, але з живим сяйвом. Тіні танцювали на кам’яних арках, ніби оживали. На сходах був напис давньогрецькою: "Лише ті, хто знають себе, зможуть доторкнутись до Списа Долі."

— Це випробування, — прошепотіла Кассандра, стискаючи медальйон на грудях. — Вони перевіряють нас.

Коли вони дісталися до зали, з темряви виринув перший бар’єр: дзеркальна кімната. Відлуння їхніх кроків множились, відображення друзів пересувалися не так, як вони самі.

Телемон зупинився. Його двійник раптом посміхнувся й заговорив:

— Ти слабкий. Ти не зможеш захистити її, як тоді…

Дзеркало показало сцену з минулого — як він не врятував товариша в битві. Його руки здригнулись, але Діана поклала руку на плече:

— Це не визначає тебе. Ти тут — і це головне.

В іншому куті Кассандра побачила свою матір — у вогні, який поглинув її село. Її страх сковував ноги. Але вона подивилася в очі своєму відображенню й прошепотіла:

— Я не жертва. Я вогонь.

І зала зникла. Вони пройшли перше випробування.

Наступною була зала безмовності — простір, де зникали звуки, слова та навіть думки. Троє друзів йшли, тримаючись за руки, не маючи змоги говорити, але відчуваючи один одного серцем. Серце Діани билося в унісон із серцями її друзів. Єдність — ось що руйнувало мовчання.

Коли вони дістались до останнього порогу, простір перед ними відкрився у величну камеру. У центрі — постамент із сяйвом, навколо якого плавали символи: Олімп, полум’я, стріли, кров, лавр.

— Це він, — прошепотіла Діана. — Спис.

Але між ними й списом стояла випробувальна сутність — тінь, що мала обриси воїна. Вона не атакувала. Вона чекала.

— Лише та, хто визнає, ким є, зможе доторкнутися, — мовила тінь голосом Лето.

Діана ступила вперед. Без страху. Без сумнівів.

— Я — донька Лето. Я — Діана. Не лише воїтелька. Богиня полювання. І я заберу те, що має належати мені — не для влади, а для миру.

Сутність пильно придивилася до Діани і розчинилась, а Спис повільно опустився в її руки. Його древко стало теплим — ніби впізнало свою власницю. Символи на ньому засвітилися яскраво-білим, і у повітрі пролунав гул, як голос давніх богів.

— Час настав, — сказала Діана, дивлячись на своїх друзів. — Ми йдемо назустріч Аресу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍