Читати книгу - "Захоплення світлого серця , Зоя Кіт"

7

Недільний обід у маєтку Шевчука гудів напругою між молодшими членами родини, хоч зовні все виглядало як звична сімейна ідилія. Весняне сонце лилося крізь високі вікна їдальні, відбиваючись від кришталевих келихів і срібних приборів на столі. Повітря наповнював запах пирога від Марини — теплої випічки з яблуками й корицею, який вона щойно принесла з кухні, її руки в борошні й тиха усмішка додавали затишку. Артем Олександрович, статний чоловік із сивиною на скронях, сидів на чолі столу, його голос гудів, коли він розповідав про справи компанії. Зоряна, сиділа праворуч, її темне волосся спадало на плечі, а легка сукня кольору весняного неба підкреслювала її стрункість. Навпроти неї — Максим, із напруженими плечима й поглядом, що свердлив її, як ніж. Біля нього — його батьки: Петро Іванович неквапливо розливає чай по чашках, а Софія Тарасівна зосереджено нарізає пиріг, час від часу кидаючи уважні погляди на сина.

Тарілки з запеченою куркою й картоплею диміли перед ними, але ніхто не поспішав їсти — розмова тримала всіх у напрузі. Зоряна відкусила шматочок пирога, її губи скривилися в ледь помітній усмішці, коли вона згадала щось приємне.  

— Вадим обіцяв показати зразки тканин із його нової фабрики, — сказала вона невимушено, її голос був легким, але з ноткою тепла. — Завтра в офісі це обговоримо.  

Максим завмер, його виделка грюкнула об тарілку, звук різонув тишу. Його очі спалахнули, а пальці стиснули метал так, що кісточки побіліли.  
— Знову він? — процідив він крізь зуби, його голос був низьким, але палаючим.  

Зоряна повернула голову до нього, її брови злегка піднялися, а усмішка стала зухвалішою.  
— А що, тобі не подобається? — спитала вона, її тон був грайливим, але з гострим краєм.  

Це стало для нього вибухом. Він рвонув виделку вгору, ніби хотів її кинути, але стримався, його груди здійнялися від важкого подиху.  
— Ти моя дружина, а не його! — гаркнув він, його голос прорізав їдальню, як удар батога.  

Усі завмерли. Артем Олександрович нахмурився, його рука лягла на стіл, ніби стримуючи бурю.  
— Максиме, досить, — сказав він спокійно, але твердо, його тон не терпів заперечень.  

Софія Тарасівна нахилилася до Зоряни, її голос став шепотом, але чітким:  
— Не дражни його краще, Зорянко.

Петро Іванович лише гмикнув, його погляд ковзнув до сина, але він не втрутився. Зоряна відкинулася на спинку стільця, її пальці легенько стиснули край скатертини. Її очі зустрілися з Максимовими — не страх, а виклик блищав у них. Їй подобалося це відчуття: як він вибухає, як його гнів розливається навколо, а вона тримає нитки. Знову вона подумала: “Це гра.” Слово спалахнуло в її голові, гостре й п’янке, і її серце стиснулося від дивного жару. Максим же стиснув кулаки під столом, запах пирога — теплий, солодкий — лише дратував його, нагадуючи, що він втрачає контроль перед усіма.

— Їжте, — кинув Артем Олександрович, його голос став різкішим, і обід продовжився в напруженій тиші, де лише дзенькіт виделок різав повітря.

 

Вечір застав їх у машині на шляху додому. Київ миготів за вікнами — вогні ліхтарів, мокрий асфальт, що блищав після легкого дощу, і тихе гудіння шин. Напруга між ними гуділа, як натягнутий дріт, готовий порватися. Зоряна сиділа поруч, її пальці гралися з ремінцем сумки, а погляд ковзав по темряві. Максим стискав кермо, його кісточки побіліли, але він мовчав, його щелепа була стиснута, як замок.

Вона повернула голову до нього, її голос прорізав тишу:  
— Завтра, будь ласка, не влаштовуй сцен, — сказала вона, її тон був спокійним, але з ноткою сталі. — Ми розглядатимемо угоду з фабрикою Вадима. Усе має пройти добре, але це залежить від того, чи будеш ти адекватним. Бо останнім часом тебе щось гризе, а ти не скажеш що. Хоча я сумніваюся, що це ревнощі до мене.  

Він не відповів, його очі вп’ялися в дорогу, але всередині нього все кипіло. Її слова — “сумніваюся, що ревнощі” — різонули його, як лезо, але він не знав, як це сказати. Як пояснити, що її переписка з Вадимом, її сміх на корті, її легкість із ним рвуть його на шматки? Як донести до неї — і до себе самого — що його гнів змішаний із болем і страхом? Він стиснув кермо сильніше, його подих став важчим, але слова застрягли в горлі, як камінь.

Вона зітхнула, відвернулася до вікна, і тиша запанувала знову — густа, задушлива. Машина зупинилася біля будинку, і вони мовчки вийшли. У коридорі квартири вони розійшлися — вона до своєї спальні, він до своєї, двері клацнули майже одночасно, але відстань між ними була ширшою, ніж стіни.

Зоряна впала на ліжко, її пальці стиснули подушку, а в голові крутилися думки — про обід, завтрашню зустріч із Вадимом. Вона згадала його жарти, його погляд, і її губи розтягнулися в усмішці. Але потім перед очима сплив Максим — його гнів, його тремтячі руки.

Максим стояв у своїй кімнаті, його пальці стискали край столу, а погляд уп’явся в темряву за вікном. Її слова — “не влаштовуй сцен” — гуділи в голові, як дзвін. Завтра вона буде з Вадимом, сміятиметься, говоритиме про тканини, а він сидітиме й відчуватиме, як усе вислизає з рук. Його подих став уривчастим, горло пересохло. Він хотів крикнути, розбити щось, але лише стиснув стіл сильніше, аж дерево рипнуло. Його ревнощі були кліткою, з якої він не знав, як вибратися — і чи хоче.

Ніч гуділа за вікнами, а в будинку панувала тиша — крихка, напружена, як перед бурею. 
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍