Читати книгу - "Захоплення світлого серця , Зоя Кіт"

8

Понеділок в офісі гудів діловою метушнею, але під поверхнею кипіли емоції. Конференц-зал був залитий світлом — сонце пробивалося крізь великі вікна, відбиваючись від скляного столу, на якому лежали зразки тканин: шовковисті, із тонкими сріблястими візерунками, привезені Вадимом із його нової фабрики. Зоряна сиділа за столом, її пальці легенько постукували по поверхні, а поруч із нею — головний дизайнер Олена, худорлява жінка з гострим поглядом, і Тетяна, швачка з двадцятирічним стажем, чиї руки уже перебирали тканини, перевіряючи їх на дотик. Вадим стояв біля дошки, його русяве волосся блищало в променях, а сорочка, злегка розстебнута зверху, додавала йому невимушеної чарівності. Він пояснював щось про технологію виробництва, його голос був теплим і впевненим. Максим сидів у кінці столу, його плечі напружені, а погляд ковзав між Зоряною і Вадимом.

Зустріч була офіційною — обговорення угоди з фабрикою Вадима, і всі були на своїх місцях. Зоряна спочатку слухала уважно, її брови злегка хмурилися, коли Олена задавала питання про міцність ниток. Але потім її погляд зупинився на Вадимі — на його усмішці, на тому, як він жартував із Тетяною про “тканини, які шиються самі”. Вона раптом розсміялася — голосніше, ніж треба, її сміх дзвенів у залі, різкий і яскравий.  

— Ти серйозно думаєш, що ми продамо це клієнтам? — сказала вона, її голос був грайливим, із ноткою тепла. Вона нахилилася ближче до Вадима, легенько торкнувшись його плеча, її пальці затрималися на мить, ніби випадково.  

Вадим усміхнувся, його очі блиснули, і він повернувся до неї, тримаючи зразок тканини.  
— Якщо хтось і може, то це ти, Зоряно, — відповів він, його тон був м’яким, із ледь помітним підтекстом.  

Максим, який досі мовчав, різко випростався. Його виделка — він тримав її, бо перед ним стояла тарілка з перекусом для всіх — дзенькнула об скло. Його очі спалахнули, а пальці стиснули метал так, що кісточки побіліли. Олена й Тетяна обмінялися швидкими поглядами, але Зоряна не зупинилася — її сміх став ще дзвінкішим, а рука знову торкнулася Вадима, коли він подав їй інший зразок.  

— Ти що робиш? — гаркнув Максим, його голос прорізав гомін зали, низький і хрипкий від гніву, що наростав.  

Зоряна повернулася до нього, її брови злетіли вгору, а усмішка стала холодною, зухвалою.  
— Просто розмовляю, — кинула вона, її тон був легким, але отруйним. — Заспокойся вже.  

Ці слова підлили масла у вогонь. Максим скочив на ноги, його груди здійнялися, а очі спалахнули дикою люттю. Він схопив теку з паперами, що лежала перед ним, і з усієї сили гепнув її об підлогу. Шум паперів, що розлетілися, різонув повітря, аркуші закружляли, як осіннє листя, гепнувшись об паркет. Олена здригнулася, Тетяна пирхнула, але Максим не звертав на них уваги — його погляд був прикутий до Зоряни.  

— Вадиме, вийди на хвилинку, — сказала вона різко, не відводячи очей від Максима. — Олено, Тетяно, покажіть йому ескізи в іншій кімнаті.  

Вадим закотив очі, його губи скривилися в невдоволеній усмішці.  
— Серйозно? — буркнув він, але під її твердим поглядом знизав плечима. — Гаразд, іду.  

Олена й Тетяна мовчки встали, жестом покликавши Вадима за собою. Двері тихо клацнули, і в залі запанувала тиша — густа, напружена, як перед вибухом. Зоряна підвелася, її постать була прямою, як лезо, і подивилася на Максима зверху вниз. Її серце гуділо — вона не планувала цього спочатку, але його реакція запалила в ній вогонь. “Він ревнує,” — подумала вона, і ця думка наповнила її владою, гострою й п’янкою.  

— Ти змусила мене одружитися, кинути Олесю, а тепер… — почав він, його голос був низьким, але палаючим, але вона перебила його, як удар блискавки.  

— Олесю? — її очі звузилися, а голос став холодним і стервозним. — Скажу тобі дещо, любчику. Ти не кохав її. Бо ти ні разу не згадав її за весь наш шлюб. Хіба це кохання? Ні.  

Максим стиснув кулаки, його щелепа затремтіла, а очі спалахнули гнівом і болем.  
— Ти не можеш знати, про що я думав! — гаркнув він. — Чи я мав усім з тобою ділитися?  

Вона ступила ближче, її погляд буравив його, як свердло, а голос став тихим, але отруйним:  
— Не бреши собі, Максиме. Ти граєш жертву, ніби я тебе змусила, ніби ти так страждав. Але ти не довго боровся — навіть навпаки. Я досі пам’ятаю нашу близькість у кабінеті.  

Ці слова вдарили його, як куля. Його обличчя перекосилося, очі спалахнули дикою люттю, і він різко видихнув, ніби його обпекли.  
— Яка ж ти стерво, — процідив він крізь зуби, його голос тремтів від гніву й безсилля.  

Він рвонув до дверей, його кроки гуділи по підлозі, і двері грюкнули за ним так, що стіни здригнулися. Зоряна залишилася стояти, її груди здіймалися від швидкого подиху, а в голові гуділо: “Я його зламала.” Але тріумф був гірким — її очі зволожилися, а горло стиснулося від сум’яття. Вона опустилася в крісло, її пальці стиснули край столу, а перед очима сплив той день у її кабінеті — його руки, його подих, їхня пристрасть, що колись здавалася справжньою.  

Двері тихо рипнули, і вона підняла погляд. Вадим повернувся, його брови злегка насупилися, коли він побачив її стан.  
— Зоря, ти як? — спитав він тихо, його голос був м’яким, але з ноткою тривоги.  

Вона хмикнула, її очі блиснули вологою, і вона відвернулася, ховаючи сльози.  
— Мені набридло сваритися, — сказала вона, її голос тремтів. — І це життя набридло.  

Вадим підійшов ближче, його кроки були тихими, але впевненими. Він зупинився поруч, а потім обійняв її — міцно, тепло, його руки лягли на її плечі. Зоряна здригнулася, але не відштовхнула. Її обличчя притиснулося до його грудей, і сльози рвонули назовні — тихо, але щиро. Її пальці стиснули його сорочку, а він гладив її по голові, його долоня рухалася повільно, заспокійливо.  

— Усе буде добре, — шепнув він, його голос був низьким, гарячим, із ніжністю, якої вона давно не відчувала.  

Вона не відповіла, лише дихала уривчасто, її сльози вбиралися в його сорочку. Зал наповнила тиша — тепла, жива, але крихка. Зоряна відчувала його тепло, його запах — легкий аромат кави й свіжої тканини, — і на мить їй здалося, що вона може відпочити. Але в глибині душі гуділо: гра, яку вона почала, уже не була просто перевіркою. Вона затягувала її, як вир, і куди це заведе, вона не знала.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍