Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

пришпилила жалобну брошку Дріботуп. «Вигляд у мене не найкращий,— промайнуло у неї, коли вона схилилася перед дзеркалом,— якась я бліда й перелякана». Рука її мимохіть простяглася до скринечки з рум’янами, але затрималась напівдорозі. Бідна Дріботуп не на жарт стривожиться, як побачить її нарум’яненою і напахченою. Скарлет схопила пляшечку одеколону, набрала його повен рот, старанно сполоснула рота й сплюнула до відерця на брудну воду.

Шелестячи спідницями, вона поспішила вниз до тих двох, які все ще стояли в холі, бо стара була така ошелешена поведінкою Скарлет, що навіть не запросила Рета сісти. Він був у чорному костюмі, відповідно до скорботних обставин, біла плісована сорочка накрохмалена, і тримався так, як і годиться давньому приятелеві, що складає візит співчуття. Ба навіть аж занадто поважно, що вже відгонило насмішкою, хоч Дріботуп нічого того не помічала. Рет вибачився належним чином, що турбує Скарлет, і висловив жаль, що через безліч клопотів, пов’язаних з від’їздом, не зміг узяти участь у похороні.

«А чому, власне, він прийшов? — дивувалася Скарлет.— Він же зовсім не думає того, що каже».

— Мені дуже прикро непокоїти вас о такій годині, але я мушу обговорити одну справу, якої не можна відкласти. Ми з містером Кеннеді планували тут дещо...

— Я й не знала, що ви з містером Кеннеді мали спільні інтереси,— зауважила тітонька Дріботуп, мало не обурена тим, що у Френка були якісь невідомі їй справи.

— Коло інтересів містера Кеннеді було досить широке,— шанобливо зазначив Рет.— Може, пройдемо до вітальні?

— Ні! — скрикнула Скарлет, глянувши на зачинені подвійні двері. У неї і досі стояв перед очима обрис труни в тій кімнаті. Скарлет здавалося, що вона тепер повік не зможе туди зайти. Туп цього разу, як не дивно, зрозуміла її стан, хоч і не дуже схвально до нього поставилась.

— Ви можете пройти до бібліотеки,— запропонувала вона.— А мені... мені треба нагору, там у мене шитво. Я ж так його занедбала цей тиждень. Їй-богу...

І вона подалася сходами нагору, докірливо оглянувшись на Скарлет і Рета, чого вони й не помітили. Він ступив крок убік, Пропускаючи Скарлет поперед себе в бібліотеку.

— Яка це у вас була справа з Френком? — різко запитала вона.

Він підійшов до неї ближче й прошепотів:

— Справи ніякої не було. Це я просто хотів позбутись міс Туп.— Він змовк на хвильку, а тоді нахилився над нею: — Але так не годиться, Скарлет.

— Як так не годиться?

— Послуговуватись одеколоном.

— Не розумію, про що ви.

— Ще й як розумієте. Ви забагато випили.

— Ну то й що, навіть коли випила? Яке вам до цього діло?

— Чемність не завадить і в найтяжчім горі. Не пийте на самоті, Скарлет. Люди завжди про такі речі довідуються, і це завдасть шкоди вашій репутації. Та й взагалі — пити на самоті — не дуже добре. Що вам болить, голубко?

Він провів її до канапи з рожевого дерева, і вона мовчки сіла.

— Ви дозволите причинити двері?

Скарлет знала, що як Мамка побачить двері причиненими, то обуриться і буде опісля кілька днів бурчати й вичитувати, але ще гірше було б, якби Мамка почула балачку про пиття, а надто зараз, коли зникла пляшка з бренді. Тож вона тільки кивнула, і Рет стягнув розсувні двері. Коли він вернувся назад і сів біля неї, а темні його очі пильно вдивилися в її обличчя, імла смерті наче відступила перед життєвою снагою, що струменіла від нього, і кімната знову зробилася милою і затишною, а світло лампи — рожевим і теплим.

— Що вам болить, голубко?

Ніхто у світі не міг би сказати це сентиментальне слівце так пестливо, як Рет, навіть коли він промовляв його з іронією, але зараз у голосі в нього ніякої іронії не чулось. Скарлет підвела на Рета зболені очі, і від його непроникного обличчя повіяло на неї чимось заспокійливим. Вона сама не розуміла чому це — адже він такий нечулий, від нього щохвилини будь-чого можна чекати. Може, це тому,— як він не раз казав,— що вони такі схожі. Часом Скарлет думала, що всі люди, яких вона знала в житті, були їй чужі — всі, окрім Рета.

— Ви не можете мені сказати? — Він якось незвично ніжно взяв її долоню.— Вас і щось інше доймає, а не тільки те, що не стало бідного Френка? Вам потрібно грошей?

— Грошей? Боже мій, ні! Ой Рете, мені так страшно!

— Не прикидайтеся боягузкою, Скарлет,— вам ніколи в житті не було страшно.

— Але тепер мені страшно, Рете.

Слова проривались їй на уста швидше, ніж вона їх вимовляла. Ретові вона може сказати. Йому можна сказати все. Він сам стільки всякого наколобродив, що, певне, не буде надто суворим до неї. Як приємно знати когось такого, хто недобрий і безчесний, хто звик ошукувати і брехати, коли весь світ переповнений людьми, які не збрешуть, навіть рятуючи власне життя, які радше помруть з голоду, ніж допустяться безчестя!

— Я боюся, що, померши, піду прямісінько до пекла.

Якби він засміявся з неї, вона померла б тут-таки на місці. Але він і не посміхнувся.

— Здоров’я у вас нівроку добре... а щодо пекла, то хтозна, чи взагалі воно існує.

— Ні, пекло існує, Рете! Ви знаєте, що існує!

— Звісно, існує, але саме тут, на землі. А не після смерті. Після смерті немає вже нічого, Скарлет. Пекло своє ви переживаєте зараз.

— Ой Рете, це ж блюзнірство!

— Але дуже втішливе. Скажіть-но мені, а чому ви маєте опинитися в пеклі?

Тепер уже він трохи кпив з неї, що видно було з поблиску його очей, та вона на це не зважала. Руки його були такі теплі й дужі, такий приємний був їхній стиск!

— Рете, я не мала права виходити за Френка. Це моя провина. Він був наречений Сьюлін, він її любив, а не мене. Але я набрехала йому, я сказала, ніби вона збирається одружитися з Тоні Фонтейном. Ох, як я могла так повестися?

— А, то он воно як вийшло? Тож-бо я дивувався.

— І через мене він став дуже нещасним. Я змушувала його робити всякі такі речі, яких він зовсім не хотів, як-от стягувати з людей борги, коли вони насправді не мали чим розрахуватись. І йому дуже прикро було, коли