Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

я стала заправляти тартаками, і збудувала салун, і підрядила в’язнів. Від сорому він не міг голови підвести. Тож виходить, це я його вбила. Так, Рете, я! Я не знала, що він входить до клану. Я й не уявляла, що йому стало на це духу. Але ж я мусила б знати. Тож це я вбила його.

— «Чи змиє весь Нептунів океан безвинну кров з цих рук?» [19]

— Що таке?

— Та нічого. Кажіть далі.

— Далі? Це вже все. І хіба цього мало? Я вийшла за нього заміж, я зробила його нещасним, я вбила його. Ох, Боже мій! Не розумію, як я могла так повестися. Я збрехала йому, щоб вийти за нього заміж. Тоді все це здавалося мені цілком нормальним, а тепер я бачу, як дуже я завинила. Мені, Рете, навіть здається, що то і не я все те зробила. То було так негідно, хоч насправді я не така вже й погана. Виховувано ж мене зовсім інакше. Моя мама...— Скарлет урвала мову й проковтнула грудку, що підступила до горла. Цілий день вона силкувалася не думати про матір, але зараз уже не могла відігнати від себе її образ.

— Я часто задумувався над тим, яка була ваша матір. Ви начебто вдалися в свого батька.

— Мама була... Ох Рете, вперше в житті я оце рада, що вона вже нежива й не може мене бачити. Вона ж виховувала мене зовсім не такою поганою. Вона була така зичлива до всіх, така добра. Вона б воліла, щоб я з голоду померла, ніж отаке зробила. Я ж так хотіла в усьому бути на неї схожою, а вийшло, що я нітрохи не схожа. Я не думала про це, голова була забита всякими іншими думками, але я справді хотіла бути такою, як вона. Мені зовсім не хотілося бути схожою на тата. Я любила його, тільки ж він був такий... ну, трохи легкодумний. Знаєте, Рете, часом я з усіх сил намагалася бути доброю до людей, доброю до Френка, але тоді повертався все той самий кошмарний сон і наганяв на мене такий жах, що я ладна була вибігти надвір і виривати в людей з рук гроші, мої вони чи не мої.

Непрохані сльози збігали їй по щоках, а руку Рета вона стискала так міцно, аж нігтями вп’ялася йому в тіло.

— Який же це сон? — голос його звучав рівно й заспокійливо.

— Ой, я зовсім забула, що ви про нього не знаєте. Так ото коли я намагаюся бути доброю до людей і переконую себе, що гроші — це ще не все, мені тоді щоразу сниться, ніби я знов у Тарі в перші дні після материної смерті, після того як там пройшли янкі. Вам, Рете, і не уявити цього... Мене аж у мороз кидає, коли я про це думаю. Все навколо спалене, глуха тиша стоїть, і нічого нема їсти. Ох Рете, вві сні я знову голодна.

— Ну, а далі?

— Я голодна, і всі навколо мене — тато, дівчата, негри — теж без шматка хліба, і я від них раз у раз чую: «Ми хочемо їсти», а мені живіт судома зводить з голоду, і страх бере. В голові у мене тільки одна думка: «Якщо я це переживу, то вже більш ніколи в житті не голодуватиму», а тоді сон переходить у сірий туман, і я біжу крізь туман, біжу так прудко, що серце мало не вискочить з грудей, а щось женеться за мною, і я задихаюся, але весь час думаю, що як добіжу кудись там, то врятуюся. Але куди саме я маю бігти, не знаю. А потім прокидаюся, і мене морозом обсипає зі страху, і я боюся, що знову відчую голод. Коли я підводжуся після такого сну, мені здається, що на цілому світі не набереться досить грошей уберегти мене від страху перед голодом. А до того ще Френк виглядав таким слиньком та лемішкою, що доводив мене до нестями, і я зривалася. Він, певне, не розумів, що зі мною діялося, а я не могла йому пояснити. Я все сподівалася, що колись винагороджу його за ці терпіння, коли ми матимемо гроші й минеться мій страх перед голодом. А тепер він мертвий, і вже запізно... Мені ж здавалося тоді, що я мала підстави так робити, хоча насправді було зовсім не так. Якби змога почати все наново, я б зовсім інакше повелася.

— Ну годі вже,— сказав він, випручуючи долоню з її стиску й дістаючи з кишені чистого носовичка.— Витріть обличчя. Нерозумно так побиватись.

Скарлет узяла хустинку й витерла мокрі від сліз щоки — вона відчула, як їй легшає, немовби частка її тягаря перейшла на його широкі плечі. Така незворушна й певна себе була Ретова постать, що навіть ледь усміхнені його уста навіювали спокій, наче підтверджуючи, що розгубленість її та розпач безпідставні.

— Вам тепер краще? То з’ясуймо вже це до кінця. Ви кажете, що якби була змога почати все наново, то повелися б інакше. Але чи ви певні цього? Ану подумайте. Чи й справді ви інакше повелися б?

— Ну...

— Ні, ви знову повелися б так само. Хіба ви мали якийсь вибір?

— Не мала.

— Тоді за чим же тут шкодувати?

— Я так негідно повелася, а тепер він неживий.

— А якби він був живий, ви знову повелися б так само негідно. Як я розумію, ви не тому шкодуєте, що вийшли за Френка, що коверзували ним, що несамохіть спричинилися до його смерті. Ви шкодуєте лише тому, що боїтеся потрапити до пекла. Чи не так?

— Ну... це все таке заплутане.

— Ваші моральні засади теж досить плутані. Ви як той злодій: коли його застукали на гарячому, він шкодує не за тим, що вкрав, а тільки за тим, що спіймався.

— Злодій...

— Та не беріть все так дослівно! Інакше кажучи, якби не ця безглузда думка, немов на вас чекає вічний пекельний вогонь, то ви собі вважали б, що дуже вправно здихалися Френка.

— Як ви можете, Рете!

— А то ви не можете! Ви ж сповідаєтесь переді мною, але любісінько можете сказати й правду, і прикрашену брехню. А от чи вас... м-м... дуже сумління мучило, коли ви ладні були... скажемо так — пожертвувати ту коштовність, що