Читати книгу - "Вибрані романи"

вподоби. Але ота любов, більше, ніж братська, вселяла їй відразу.

— Мені хотілося б, — сказала вона одного разу, — щоб одне з вас закохалося; щоби ти, Енріке, знайшов собі наречену, або твоя Ельвіра віддала комусь перевагу перед тобою...

— А чому? — запитала Ельвіра.

— Щоби ви перестали ходити тут попідруч, у домі, та перешіптуватися й сюсюкатися...

— Можливо, тоді цього стане більше... — сказав Енріке. — Бо тоді вона приходитиме розповідати мені таємниці про свого нареченого — правда ж, Ельвіро? — а я — зрозуміло! — розповідатиму їй про свою дівчину...

— Так! Так! — вигукнула Ельвіра, мало не заплескавши в долоні.

— І ви, звичайно, покинете свого іншого нареченого та свою іншу наречену, чи не так! Нічого не скажеш, гарно!

— Ну, гаразд, а що сказала би про це Тітка? — запитала Ельвіра, подивившись Маноліті у вічі.

— Вона сказала б, що не варто гратися святими речами й поводитись, як малі шибеники...

— То ти не згодна з Тіткою, — зауважив Енріке, — яка любила повторювати отой уривок із Євангелії, де написано, що тільки діти зможуть увійти в Царство Небесне?

— Діти — так! Шибеники — ні!

— А чим відрізняється дитина від шибеника?

— Чим відрізняється? Манерою гратися.

— А як грається шибеник?

— Шибеник грається в дорослу людину. Діти, на відміну від дорослих, не є ані чоловіками, ані жінками, вони як янголи. Пам’ятаю, як Тітка казала, ніби вона чула, що існують мови, в яких дитина не належить ані до жіночого, ані до чоловічого роду, а до так званого середнього роду[63]...

— Так, — погодився Енріке. — У німецькій мові. І сеньйорита[64] там також належить до середнього роду.

— Але сеньйорита, яку ти маєш на увазі, — сказала Маноліта, марно намагаючись усміхнутися, говорячи ці слова, — належить до жіночого роду...

— Звичайно ж, я належу до жіночого! А до якого ж я мала б належати ще?

— Звичайно ж, не до роду шибеників.

— До шибеників, ні. Але ж я маю право бути бодай почасти дитиною?

— Безперечно.

— Тоді в чому ж проблема?

— Годі вже про це базікати. Навіщо? Бо є речі, які стають набагато темнішими, коли про них занадто багато балакати.

— Гаразд, гаразд, тітонько! — вигукнула Ельвіра, обіймаючи й цілуючи Маноліту. — Не гнівайся так!.. Це ж правда, ти не гніваєшся, тітонько?..

— Ні. І не гніваюся на тебе навіть за те, що ти мене назвала тітонькою.

— Я зробила це неумисне.

— Я знаю. Але в цьому є певна загроза. Бо неумисне згодом стає умисним...

Енріке зробив гримасу своїй кревній сестрі й, обнявши за стан сестру звідну, повів її зі собою.

Маноліта подивилася їм навздогін і сказала собі: «Шибеники? І справді, шибеники! Але чи добре я вчинила, сказавши їм те, що я сказала! Чи добре я вчинила, Тітко? — і подумки прикликала її образ. — Неумисне згодом стає умисним... Чи мої докори не призведуть до того, що в них з’явиться умисність, якої поки що нема? Не доведи, Господи! Нехай вони так не граються! Бо вони граються!.. І нехай якнайскоріше вона знайде собі нареченого, а він — наречену!»

Розділ двадцять п’ятий

Іншу групу утворювали в родині не Росіта й Раміро, а Росіта й дружина Раміро Каридад. Хоч, точніше, це Росіта постійно шукала Каридад і розповідала їй про свої нарікання, побоювання, підозри. Бо була схильною на все нарікати. Вона вважала, чи принаймні так здавалося, що її тут зневажають і ніхто її не розуміє. Вона ходила засмучена й ніби чекала, що її запитають, чому вона журиться, а що ніхто до неї не підходив і нічого не запитував, то страждала через це. А менше навіть, аніж інші брати й сестри, цікавилася її станом Маноліта, яка казала собі: «Якби вона мала якісь серйозні проблеми, а не просто бажання поманіритися й домогтися, щоб усі ми приділяли увагу лише їй, то вже давно б повідомила про це всіх». Але засмучена Росіта мовчала й страждала, що ніхто не звертає на неї уваги.

А до своєї зовиці, до Каридад, вона передусім підходила з наріканнями на її чоловіка. Вона мала особливу схильність звинувачувати Раміро в егоїзмі. Його дружина вислуховувала її терпляче й не знала, що сказати їй у відповідь.

— Не знаю, Мануело, — казала Каридад, звертаючись до зовиці, — що мені робити з Росою... Вона завжди підходить до мене з наріканнями на Раміро: він, мовляв, пихатий, він егоїст, він ні на кого не звертає уваги...

— А ти підтримуй із нею розмову й з усім погоджуйся.

— То я маю ще й заохочувати її?

— Навпаки.

— Я тебе не розумію. І до того ж це неправда. Раміро зовсім не такий...

— Я знаю, я це добре знаю. І знаю, що Раміро, як і кожен чоловік, має свої вади.

— Як і кожна жінка.

— Звичайно! Але його вади — суто чоловічі...

— Вади трутня, еге ж?

— Називай їх як хочеш. Вади Раміро — справді суто чоловічі вади, або, якщо ти наполягаєш, вади трутня...

— А мої?

— А твої вади, Каридад? Твої — це вади бджоломатки!

— Чудово! Навіть Тітка не вигадала б такого порівняння!

— Але вади Раміро — це не ті вади, про які розповідає Роса. Він не пихатий, не егоїст, і він на всіх звертає увагу...

— А чому тоді я маю з нею погоджуватися, як ти мені радиш?

— Бо це розбудить у ній почуття спротиву. Я знаю її добре. Я дуже добре її знаю.

Одного ранку, коли вони зустрілися втрьох, Каридад, Мануела й Роса, остання пішла в атаку:

Р. — Тобі до вподоби, що твій чоловік прийшов сьогодні так пізно?

Ніколи в розмовах із зовицею вона не називала Раміро «мій брат», а завжди «твій чоловік».

К. — А що в цьому поганого?

М. — А ти, Росо, в цей час ще не спала?

Р. — Мене розбудив його прихід...

М. — Справді?

К. — А я майже не прокинулася, коли він прийшов.

Р. — Оце так міцний сон!

М. — Каридад спить, цілком довіряючи своєму чоловікові, й правильно робить.

Р. — Правильно робить?.. Правильно робить?.. Не розумію.

М. — А що тут розуміти? Але ти,