Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Покращення вашого стану начебто незле доводить, що його допомога вас зцілює, — зауважив я.
— Так, так. Його зілля відганяють від мене хворобу на цілий виток. А часом — на кілька місяців, — він гірко зітхнув. — Але вони завжди повертаються. То що, мені пити зілля до скону?
— Можливо, потреба в них відпаде, ваша милосте.
— Я сам на це сподівався. Під час своїх нещодавніх мандрів Кодікус зібрав певні трави, що діяли просто чудово. Після останньої його процедури я залишався здоровим майже рік. І думав, що нарешті звільнився від недуги, — мейр набурмосився, опустивши погляд на свій ціпок. — І все ж я такий.
— Якби я міг хоч якось вам допомогти, ваша милосте, то допоміг би.
Алверон повернув голову, щоб зазирнути мені в очі. А за мить кивнув самому собі.
— Щиро в це вірю, — проказав він. — Просто надзвичайно.
***
Далі було ще кілька подібних розмов. Я здогадувався, що мейр намагається мене оцінити. Він із майстерністю, набутою за сорок років придворних інтриг, непомітно керував розмовою, дізнавався мої думки, визначав, вартий я його довіри чи ні.
Я, хоч і не мав такого досвіду, як мейр, також незле вмів поговорити. Я завжди відповідав на запитання обережно, незмінно залишався ввічливим. За кілька днів між нами почала зростати взаємна повага. Не дружба, як у мене із графом Трепом. Мейр ніколи не заохочував мене забути про його титул чи сидіти в його присутності, але ми зближувалися. Якщо Треп був другом, то мейр скидався на відстороненого діда: добрий, але немолодий, серйозний і стриманий.
У мене склалося враження, що мейр — людина самотня, змушена триматися на віддалі від підданців і придворних. Я мало не запідозрив, що він міг попросити у Трепа компаньйона. Людину розумну, але віддалену від придворних інтриг, щоб із нею можна було час від часу говорити чесно.
Попервах я відкидав таку думку як малоймовірну, але минали дні, а мейр ніяк не згадував, яким чином планує мене використати.
Якби в мене була лютня, я міг би коротати час із приємністю, та вона досі лежала в Нижньому Северені. Сім днів — і вона стане власністю ломбарду. Тож музики не було — були лише мої лункі кімнати та моє кляте безглузде неробство.
Чутки про мене ширились, і до мене заходили різні придворні. Одні вдавали, ніби радо мене вітають. Інші демонстративно хотіли попліткувати. Я навіть запідозрив кілька спроб зваблення, але на тому етапі свого життя так мало знав про жінок, що був невразливим для цих ігор. Один пан навіть спробував позичити в мене грошей, і я ледве втримався, щоб не розсміятися йому в обличчя.
Вони розповідали різні історії, в різній мірі виявляли хитрість, але всі вони приходили з однієї причини: добути в мене відомостей. Але оскільки мейр наказав мені нічого не розповідати про себе, всі розмови були короткими й незадовільними.
Гаразд, усі, крім однієї. Виняток лише підтверджує правило.
Розділ п’ятдесят сьомий. Пригорща заліза
Я зустрів Бредона на четвертий день перебування в Северені. Година була рання, та я вже ходив туди-сюди по кімнатах, ледь не божеволіючи з нудьги. Я вже поснідав, а до обіду залишалася не одна година.
За той день я вже зіткнувся з трьома придворними, що приходили мене розвідати. Я вправно розбирався з ними, за будь-якої нагоди завершуючи розмови. «То звідки ти, мій хлопчику?» Ой, самі знаєте, як воно буває. Мандри — така штука… «А батьки?» Власне кажучи, так. Вони в мене були. Навіть двоє. «Що привело тебе до Северена?» Передусім карета й четверо коней. Хоча мені довелося й походити на своїх двох. Це, знаєте, корисно для легень. «А що ти тут робиш?» Ясна річ, насолоджуюся приємними розмовами. Зустрічаюся з цікавими людьми. «Справді? А з ким?» Ну, з усякими людьми. Зокрема вами, лорде Превек. Ви просто неймовірна людина…
І так далі. Невдовзі навіть найсміливіші любителі чуток натомилися й пішли.
Найгірше ж було те, що ці короткі діалоги були б найцікавішою частиною мого дня, якби мене не викликав мейр. На той час ми вже розмовляли за легким обідом, тричі — під час коротких прогулянок у саду та один раз — уночі, коли більшість нормальних людей уже лежала б у ліжку. Двічі мене будив від міцного сну кур’єр від Алверона, коли небо починало забарвлюватися в досвітню блакить.
Я розумію, коли мене випробовують. Алверон хотів побачити, чи дійсно я готовий прибути до нього в будь-який несподіваний час, денний чи нічний. Він стежив за мною, щоб побачити, чи урветься мені терпець, чи роздратуюсь я через те, що він крутить мною як хоче.
Тож я грав у його гру. Був чарівливим і незмінно ввічливим. Приходив, коли він кликав, і йшов геть, щойно він закінчував зі мною говорити. Не ставив безпардонних запитань, не висував йому вимог, а решту дня скреготів зубами, ходив своїми занадто великими кімнатами та старався не думати про те, скільки ще днів є в мене, перш ніж виткова розписка на лютню втратить чинність.
Не дивно, що, почувши стукіт у двері на четвертий день, я кинувся до них. Я сподівався, що це — виклик від мейра, та тепер зрадів би чому завгодно, що могло б відвернути увагу.
Відчинивши двері, я побачив немолодого чоловіка, шляхетного до нутра кісток. Його, звісно, виказував одяг, але ще важливіше було те, що він носив своє багатство зі спокійною байдужістю людини, яка володіє ним від народження. Нові шляхтичі, ошуканці й багаті купці так просто не поводяться.
Наприклад, у лакея Алверона одяг був вишуканіший, аніж у половини панів, але Стейпс, попри всю свою самовпевненість, був схожий на пекаря, що вдягнувся у своє найкраще святкове вбрання.
Завдяки кравцям Алверона я був одягнений не гірше за інших. Кольори мені личили: трав’яна зелень, чернь, багрянець, а також срібні оздоби на манжетах і комірці. Однак я, на відміну від Стейпса, носив цей одяг із невимушеною легкістю шляхти. Нíде правди діти, від парчі свербіло. Нíде правди діти, через ті ґудзики, пряжки й нескінченні шари тканини кожен костюм був жорсткий і незручний, як шкіряна броня найманця. Але в ньому я будь-де спочивав, наче у другій шкірі. Просто це був костюм, а я грав свою роль так, як це може лише артист.
Як я вже сказав, я відчинив двері й побачив, що в коридорі стоїть немолодий пан.
— То це ти Квоут, так? — запитав він.
Я кивнув, дещо заскочений зненацька. Звичай на півночі Вінтасу вимагав послати поперед себе слугу, щоб попросити про зустріч. Кур’єр приносив записку та перстень з іменем шляхтича. Щоб попросити про зустріч зі шляхтичем, вищим за себе, треба було послати золотий перстень, людині приблизно рівній за рангом — срібний, а комусь нижчому за себе — залізний.
Я, звісно ж, не мав жодного рангу. Жодного титулу, жодних земель, жодних рідних і жодного родоводу. Я був справжнісінькою голотою, але тут цього не знав ніхто. Всі вважали, що таємничий рудько, який проводить час із Алвероном —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
