Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Але це не було найгіршим. Тепер, коли перукар почав пригадувати, де він знаходиться, його охопила ще одна думка: чи витримав імпровізований бронежилет? Чи зупинив він кулю Мерця – його передвісника.

Перш ніж заснути на стільці, в очікуванні на ворона (хоча тоді Святослав ще не знав, на кого саме чекає), він понишпорив у кімнаті. Між стіною та шафою знайшов сталеві пластини – напевно, вони використовувалися як основа для тримання манекенів. Пластини були тонкими, тому Святослав легко прив’язав їх до свого тіла, сховавши під одяг. Три сталеві штуки ідеально покрили половину живота та грудну клітку.

– Ти ще живий, мій друже? Давай, прокидайся! Ну, давай! – старий, трясучи Святослава, не давав йому заснути. – Зараз тут буде поліція! Чуєш? Сирени виють! Вставай!

Роздираючи сорочку, Святослав намагається дістатися до сталевих пластин. Коли в шоковому стані, раптом усвідомим, хто ж насправді перебуває поруч.

– Єфиме? – з подивом вимовив він.

Пластини, які Святослав намагався зірвати зі свого тулуба, були в крові, їхні краї гостро впивалися в тіло. Єфим, зрозумівши, що той хоче зробити, негайно почав допомагати.

– Зараз, зараз, але треба швидко, – підбадьорював старий, відкидаючи вбік залізяки. На їх поверхні застрягла куля – вона майже пробила всі шари металу, але дивом зачепилася за останній, лишень трохи пошкодивши поверхню живота, не вглиблюючись до нутрощів.

Святослав скрикнув від болю, коли пластини нарешті відлипли від його тіла. Теплий потік крові тут же змішався з холодними краплями дощу, що раптом хлинули з неба, розмиваючи калюжі під ногами.

– Як же боляче... – простогнав Святослав, тремтячи всім тілом, а потім різко видихнув, ніби вирвавши із себе шматок болю. – А ви... що тут робите?

– Рятую тебе від поліції, хоча спершу планував рятувати лише від п’ятнадцятого, – відповів Єфим, допомагаючи йому піднятися.

– Від кого? – Святослав здивовано глянув на старого, намагаючись упіймати сенс його слів.

– Від убивці моєї дружини! – різко сказав Єфим і додав, вказуючи рукою на припаркований «Daewoo»: – Давай швидше до того седану. Ось ключі. Тепер вона твоя.

Зовсім з далека почали долинати звуки сирен, що поступово наближалися, відчутно пришвидшуючи темп серця.

– Та ні, Лестере, цей седан тільки мій! – пролунало з-за їхніх спин, мов грім серед ясного неба.

Коли вони обернулися, побачили мертвотно-блідого Ворона, освітленого тьмяним світлом ліхтаря від стовпа. Без звичного дзьоба-кепки, з пістолетом у правиці, який ледве тримався між його пальцями, Ворон стояв, мов привид, і дивився на них своїми затуманеними очима.

У Мерця був майже перебитий хребет кулею Єфима, тому як він ще залишався на ногах, було важко зрозуміти. З його рота виривалася кров, але її відразу ж змивало дощем.

– Кажеш, я вбив твою жінку? – закашлявся Мрець, хрипло сміючись. – Та ти сам її вбив, Лестере, а я ще думав, як Лестером може бути така стара. Але тепер все стає на місця. Ти просто її підставив, відводячи небезпеку від себе. Так, Лестере. А тепер я все ж таки тебе прикінчу! – знову закашлявшись, Мрець натиснув на спусковий гачок.

Куля свистнула повз Лестера або Єфима. Святослав навіть почув, як вона дзенькнула, влучивши в догороючі залишки його автомобіля.

Руки Мерця дико тремтіли, він був на межі останнього подиху. Однією рукою тримався за стіну музею, іншою знову намагався прицілюватися. Дощ лив, як з прорваної дамби, а сирени вже звучали значно ближче.

Від отриманих поранень у голову та живіт, Святослав ледь тримався на ногах. Зліва від нього повільно гасло багаття з запахом мастила, і дим, що здіймався, виглядав, як туман, що вкривав землю. Позаду знаходилась «Daewoo Leganza» – автомобіль, який він і боявся, і водночас прагнув. Попереду, в кількох кроках, стояв Єфим, а в метрах двадцяти, біля кутка музею, Мрець. Обидва з пістолетами, немов на дуелі.

– Лестером, паскудо, були ми удвох, – промовив старий Єфим, повільно піднімаючи револьвер. – Але це останнє, що ти почуєш у своєму житті, п’ятнадцятий.

Він зробив паузу, ніби бажаючи, щоб кожне слово запам’яталося.

– Ти лише експеримент, Кір. Експеримент під номером п'ятнадцять. А моя дружина була половиною Лестера. Та тобі цього не зрозуміти.

Єфим натиснув на гачок свого хромованого револьвера. Постріл розірвав напружене повітря, змішавшись із звуком сирен і гулом дощу, що лився на землю нескінченним потоком.

Вистріливши ще раз, Мрець, якого дід називав Кіром, здригнувся. Але й сам Єфим похитнувся й присів – куля влучила йому в праве стегно.

Кір схопився за вухо, з якого тепер стікала кров, змішуючись із дощовою водою. Але болю він не помічав. Зрештою, мертві не відчувають болю.

Хитаючись і човгаючи ногами по калюжах, Кір ступав уперед. Його бліді пухкі пальці тремтіли, але обидві руки міцно тримали пістолет. Він намагався приборкати свою зброю, щоб знову прицілитися й зробити постріл.

Не гаючи часу, Святослав вихопив із кишені штанів розкладного ножа, подарованого малим Давидом. І розклавши, метнув його в Мерця.

На обличчі останнього з'явилася гримаса подиву, коли ніж влучив прямо в ліве око, вганяючись до самої ручки, ближче до перенісся. Кір не встиг ані закричати, ані зреагувати – через мить його тіло беззвучно впало в брудну калюжу, утворену дощем

Побачивши це, Святослав швидко кинувся до Єфима. Він підтримав старого, який уже ледве стояв на ногах через прострілене стегно. Хоча й самому було важко: головний біль пульсував у скронях, а рвана рана в животі пекла, з кожним кроком нагадуючи про себе.

– Ви Лестер? – запитав Святослав, відчуваючи, як у його свідомість починають проникати дивні, але водночас ясні думки.

Щось змінилося. В його очах, хоч і залишалася знайома сіра пелена, але тепер вона не була такою густою, задушливою та безпросвітною, як ще кілька миттєвостей тому. Та страшенна темрява, що згущалася й біля «Верховини», розсіялася саме в ту мить, коли подарунок увійшов в око його передвісника смерті.