Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Так і сталося. Карла Вайсс ходила колами по своєму кабінету, її важкі кроки билися об стерильну підлогу, змушуючи кімнату вібрувати у такт її тривозі. Вже минула година відтоді, як вона відправила Лукаса до палати Габріеля, і чим довше його не було, тим сильніше занепокоєння стискало її груди. Вона знала, що цей пацієнт — інший, що він не такий, як решта. Вона відчувала, що їхня контрольна система дала збій.

Раптово у двері постукали. Карла різко обернулася, її погляд метнувся на ручку дверей, і в наступну мить вона почула голос, якого чекала.

— Дочко, чому ти мене кликала? Твій голос був дуже знервований, — пролунав хрипкий баритон, що належав Гарольду Вайссу.

Високий чоловік із посрібленим волоссям стояв у дверях, його пронизливий погляд вивчав її обличчя, і те, що він у ньому побачив, змусило його напружитися. Карла була блідою, її губи ледь помітно тремтіли, а в очах палахкотіли іскри занепокоєння.

— Я послала Лукаса Брауна до Габріеля Ноктіса, щоб той повідомив пацієнта про його стан, — голос Карли здався їй самій неприродно рівним, але пальці на її руках судомно зчепилися між собою. — Лукаса немає вже більше години, Гарольде.

Старший чоловік стиснув перенісся, опустивши голову, а потім голосно видихнув. Його плечі злегка здригнулися, коли він, здається, зважував можливі варіанти розвитку подій.

— Що ж, це не причина для такої великої паніки, — нарешті відповів він, його голос був повільним і виваженим, але в глибині його очей блимнула тінь тривоги. — Я сам перевірю.

Карла вже рушила слідом за ним, та раптом він зупинив її легким рухом руки. В його погляді з’явилася ледь помітна усмішка — не заспокійлива, а радше така, що належала людині, яка звикла тримати ситуацію під контролем.

— Це моя справа, ти маєш залишитися тут, — м'яко, але твердо промовив він.

Карла хотіла заперечити, але замовкла. Гарольд вже розвернувся і зник у темному коридорі, залишаючи по собі лише ледь вловимий запах тютюну та холодну порожнечу очікування.

Вона залишилася стояти посеред кабінету, її серце билося важко і повільно. У цій тиші було щось зловісне. Щось, що їй не подобалося.

Двері в палату зі зловісним скреготом затріщали в старих завісах, і в отвір ступила фігура, яку Габріель так довго очікував. Він сидів на ліжку, нерухомий, з ледь помітною посмішкою, яка затрималася на його губах. Очі виблискували від зацікавленості, немов у хижака, що спостерігає за необачною здобиччю.

Увійшов немолодий лікар. Сивина вплелася у пасма його волосся, а зморшки, глибокі, як тріщини на зотлілому пергаменті, покривали втомлене обличчя. Його уважний погляд одразу впав на тіло, що безвольно розпросталося в кріслі, і в цей момент Гарольд Вайсс зупинився, мов зачарований якоюсь невидимою загрозою. Він не зробив ані кроку вперед, його руки мимоволі стиснулися в кулаки.

Повітря в кімнаті було густим, немов просякнуте невидимим електричним зарядом. Відчуття неправильності та тривоги накотило хвилею, змушуючи шкіру Гарольда вкритись холодним потом. Його голос, хоч і зберігав звичну батьківську хрипкуватість, все ж видав його напруження:

— Нумо, Габріелю, поговоримо! Що за дурниці ти тут влаштовуєш?

Ця легка непевність у його тоні видала саме те, чого так жадав Габріель — страх, що ховався під маскою впевненості. Він зрадів цьому, відчувши, як всередині закипає тихе, хижо-нестримне задоволення.

— Ви прийшли самі? — його голос прозвучав майже беземоційно, проте в очах запалали вогники цікавості.

Гарольд, не змінюючи виразу обличчя, ледь кивнув.

— Немає необхідності турбувати інших, — сказав він рівним тоном.

Габріель хрипко засміявся, кинувши короткий погляд на нерухоме тіло Лукаса.

— Боїтеся, що я приберу свідків? — у його словах була іронія, але водночас у голосі проглядався натяк на щось значно глибше.

Гарольд не відповів. Його погляд залишався вивіреним, холодним, але водночас напруженим, мов струна, готова луснути від одного необережного руху. Габріель жестом запросив його пройти далі і сісти поруч.

Лікар вагався. Щось у цій ситуації було не так, навіть якщо він ще не міг осягнути всіх деталей. Тіло Лукаса не випромінювало безпеки — воно скоріше викликало підсвідомий жах. До того ж він не був певен, чи той взагалі ще живий.

І поки він продовжував сумніватися, Габріель різко зірвався з ліжка. Його рух був стрімким, мов блискавка. Сильна рука вп’ялася в лікоть Гарольда, а друга рука міцно притиснула його до спинки крісла. Гарольд зітхнув, на мить здригнувся, але коли його очі зустрілися з обличчям Лукаса, полегшено видихнув.

Лукасові груди ледь помітно здіймалися. Він дихав. Живий. Проте очевидно — без свідомості.

— Отже, тепер ми можемо поговорити, — тихо промовив Габріель, злегка нахиляючись уперед.

Гарольд мовчав, відчуваючи, що опинився у пастці, яку навіть не помітив, поки вона не зачинилася навколо нього.

Габріель примружив очі, уважно вдивляючись у зморшкувате обличчя Гарольда, що відсвічувало тьмяним лікарняним світлом. Повітря в палаті було густе, насичене прихованим гнівом та старими спогадами, що відбивалися в темних очах Габріеля, мов блукаючі примари.

— У чому ж полягав ваш експеримент? — холодно запитав він, нахилившись ближче до лікаря. — Чому саме я став вашим піддослідним?

Гарольд, здавалося, не поспішав відповідати. Він задумливо потер підборіддя, мов намагаючись віднайти правильні слова.

— Ми мали благі наміри, Габріелю, — нарешті заговорив він. Його голос, хоч і зберігав урочистий спокій, приховував нотку втоми. — Ми прагнули створити новий метод лікування психічних розладів. А ти... ти був у жахливому стані. Дитяча психіка — пластична, вона легше піддається корекції. Ти страждав. Ми хотіли врятувати тебе від цього.

Габріель пирхнув, його губи скривилися у хижій посмішці. Очі блиснули холодною люттю.

— О, яка шляхетність! Ви вирішили поставити експеримент... як благочестиво з вашого боку! — голос його капав отрутою. — І хто вам дав право визначати, що я був у "жахливому стані"?