Читати книгу - "Чумацький шлях"

та вчилися, їм набігав військовий стаж, і вони, заявившись у полк, зразу ставали сержантами або й офіцерами. Талановитий юнак захоплюється поезією Ломоносова і під його виливом сам починає писати, гуртує навколо себе літературну молодь. Сюди ввійшов і Капніст, що вчився у полковій школі.

Не маючи впливової протекції, зате маючи вільнолюбний, незалежний характер та гострий язик, Державін десять років тягне солдатську лямку, бере участь під командою Суворова у придушенні пугачовського бунту, проявивши при цьому неабияку хоробрість. Але жодної нагороди за те не отримав, бо у всі часи начальство не любило розумних і незалежних у судженнях підлеглих і обходило їх своєю прихильністю та нагородами. В таких випадках у народі кажуть: «Покірне телятко двох маток ссе, а непокірне і одної дійки не дістає».

Саме таким незалежним правдолюбцем був Державін. Він залишає полк і переходить на цивільну службу. Та й тут не вживається з начальством і часто міняє місця служби.

Тим часом його слава поета росте, а після того, як написав «Оду к Фелице», в якій прославив Катерину за державну мудрість та розширення і зміцнення імперії, він був обласканий імператрицею і призначений спочатку олонецьким, а потім тамбовським губернатором. Тут він теж не ладив з місцевими вельможами, викривав їхні непристойні вчинки, не милував казнокрадів та хабарників, і ті постійними жалобами цариці «виїдали» губернатора-правдолюба.

Якраз Капніст і натрапив на такий період, коли Державін повернувся з Тамбова, відізваний звідти Катериною, якій набридли скарги на нього.

– В Росії чесній людині важко жити і внизу, і вгорі, – жалівся він гостеві, пригощаючи його брусничною наливкою. – Бо всюди у нас не люблять правди! Якщо ти нижній чин, то тебе грубо, безцеремонно виставлять за двері, мов хлопчиська, а якщо вищий, то заклюють доносами та жалобами, так що й життю не радий будеш.

– Однак вас, Гавриле Романовичу, не так легко заклювати: вас опікає сама Феліца! – вставив Капніст. – Хоча, правду кажучи, я так і не зрозумів, чому ви піднесли її в своїй оді мало не до небес. У побуті це звичайна шльондра, ненаситна в плотських утіхах, в політиці удає з себе «просвіщенну» государиню, переписувалась з Вольтером, а насправді – жорстока, бездушна узурпаторка, що ні в гріш не ставить ні людського життя, ні особистої свободи підданих, ні долі цілих народів. Навіть єдиного сина Павла, наслідника престолу, прогнала з очей, щоб не заважав її амурним забавам. Я не прославляв би її!

– Дорогий мій юначе! І я все це осуджую в нашій імператриці, – сказав лагідно Державін. – Але є в ній одна якість, що переважує всі вади її!

– Що ж це за якість?

– Дбання про велич імперії, мій любий Василю Васильовичу! Петро Великий створив Російську імперію, а Катерина розширила і розширює її. Велич імперії! Хіба це не тішить російського серця? Хіба за це не варто нашу государиню оспівати в одах, щоб назвати її Катериною Великою?

– Але ж гляньте, Гавриле Романовичу, що під цією величчю діється! Поміщикам надана царицею необмежена влада над кріпаком – їх б’ють, примушують відбувати панщину чотири, п’ять, а то й усі шість днів на тиждень. Живуть вони у безпросвітних злиднях, темряві, неуцтві. Шкіл немає. А ті, що були, приміром, на Україні, а були вони майже в кожному селі, за якихось півсотні літ геть позакривано, рідна мова заборонена, діти ростуть невігласами. Я вже не кажу про долю інородців, – вона жахлива. Всюди процвітає казнокрадство, хабарництво, в судах – несправедливість, – я про це пишу п’єсу «Ябедник». В армії – рукоприкладство. Та ви це знаєте не гірше за мене.

Державін схвально кивнув головою.

– Так, знаю, мій добродію Василю Васильовичу… І про нужду селянську знаю, і про жорстоке кріпосне право, і про неуцтво всенародне, і про рукоприкладство в армії, бо й сам не раз буй битий… Та все це скороминуще, сьогодні воно є, а завтра реформи – і його немає… А імперія вічна! Ось головне! І це дає мені підстави так високо оцінювати діяльність нашої государині Катерини.

– Ми, бачу, виходимо з різних постулатів, дорогий мій Гавриле Романовичу, – заперечив Капніст. – Я виходжу з того, що кожна людина народжується вільною і має право на щастя, на людське життя, а ви ставите вище за все державу, а як живуть мільйони громадян цієї держави, те, виявляється, не варте уваги, те скороминуще. Я, окрім того, вважаю, що і кожен народ – великий чи малий – теж має право на свободу, на вільний розвиток, на свою державу чи автономію. Ви ж вважаєте для себе найголовнішим – імперію і не хочете помічати того зла, яке несе вона кожній людині і кожному народові, що ввійшов до її складу чи то добровільно, як моя Україна, чи з примусу, як ваша батьківщина – Казанське ханство, завойоване Іваном Грозним. Тепер ці обидва народи опинилися в однаковому становищі – рабському. Вольності знищені, землі відібрані, освіта занедбана або й навмисне задушена, бо темним, незрячим народом легше керувати, легше тримати його в покорі. Ось що таке імперія, дорогий мій учителю! Де імперія, там гніт, насильство, панування одних і кров та сльози інших.

Капніст розумів, що не переконає Державіна, але стриматися не міг. Та й знав, що поет – чесна людина, боятися його нічого – не донесе. Голос його дзвенів, очі блищали, а на матових щоках пробився легкий рум’янець.

Державін усміхнувся, наповнив спорожнілі келихи вином.

– Бачу, ти часу даремно не гаяв, друже мій, –