Читати книгу - "Чумацький шлях"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 121 122 123 ... 157
Перейти на сторінку:
начитався французів удосталь! І Вольтера, і Дідро, і Д’Аламбера, а особливо – Руссо. Я теж почитував їх. Та й наша імператриця не цуралася їхньої премудрості – теж почитувала. От тільки що з того почитування вийде – побачимо… Але давай облишимо цю тему, а перейдемо до того, що нам найближче, – до поезії. За твоє здоров’я, дорогий!

Вони випили по келишку, закусили севрюжиною.

Розмова про поезію клеїлася нехотя, і Капніст невдовзі відкланявся і вийшов на вулицю. Наступало раннє надвечір’я. Бралося на мороз. Поруч зупинився лихач.

– Пане? – запрошувально спитав він.

Капніст мовчки стрибнув у фарбовані ґринджоли, бородатий лихач ловко накинув йому на коліна овчину.

– Куди?

– Прямо!

Розмовляти і навіть думати не хотілося. На душі лежав легкий осадок досади. Державіна він любив і поважав як поета і як людину. Десять років тому вони були близькими приятелями, сповідували однакові погляди, вільнодумствували, а нині Гаврило Романович дещо розчарував його. Ну, що ж – роки біжать, а час змінює людину і не завжди в кращий бік. Так, мабуть, сталося і з поетом.

Дома його ждав Олександр Андрійович – повів у кабінет, обняв, посадив у крісло.

– Дорогий мій друже Василю Васильовичу, мої ходіння по сильних світу цього, – проголосив він урочисто, – здається, закінчилися успішно. Вам обіцяють місце в полтавському відомстві освіти. Як тільки буде вакансія директора губернських училищ, бути тобі ним! Рано чи пізно. Замовив я словечко і в суді – але це діло дальшого часу… Отож – освіта! Просвіщай наш народ, неси йому світло! І – дай Боже!

Капніст підхопився, обняв графа.

– Дякую, мій благодійнику! Дякую, графе! Можете не сумніватися у моїй доброчинності! Все зроблю, щоб якомога більше людей прозріли і колись прочитали вашу незрівнянну «Історію»!

– А ти закінчив читати?

– Так, закінчив. Шкода, що ви не закінчили писати.

– Ще працюю… Ну, й що скажеш? Тільки щиро!

Вони обидва сіли. Капністові очі заблищали.

– Пречудово, графе! Нічого подібного про нашу історію не читав! Коли ж буде книжка?

– Ніколи не буде, мій друже, – сумно похитав головою Безбородько. – Ніколи не буде! Ну, а якщо й буде, то не за мого життя. Бо скажу правду: боюся я за себе і за рід увесь. Боюся долі гетьмана Павла Полуботка. Ну, а після моєї смерті – як Бог дасть! Тоді хай летить між люди! А ти, друже мій, прочитав – і забудь, що читав. Або хоча б що в мене читав. Та ми вже говорили про це – отож не забувай.

– Але я хотів би мати копію, графе!

– От коли закінчу, тоді візьмеш у Ілька, брата мого, і спишеш… Чи власною рукою, чи доручиш комусь – і хай гуляє по Україні…

– Зроблю, Олександре Андрійовичу, обов’язково зроблю. Такий твір не повинен загубитися в далечі часу! Він багато користі принесе нашому народові!

– Сподіваюся на це, – зітхнув Безбородько і замислився.

3

Грудень того року був не тільки холодний, – морози досягали тридцяти градусів, – а й сніжний. І коні, і вершники, поки добиралися до Лубен, зовсім знесиліли. Безкровний та Керім схудли, зчорніли. Івась поки що тримався, навіть іноді жартував, але і йому ця дорога вже сиділа в печінках. Хотілося зайти в свою комірчину, натопити грубку, щоб аж пашіла, пообідати так, щоб аж живіт репався, лягти на своє солом’яне ложе – і спати, спати, спати… Не хотів навіть Катрі потрапляти на очі: такий був зарослий, змучений, страшний. Сам себе, звичайно, не бачив, зате бачив Керіма та Безкровного і міг уявити, що й сам не кращий.

У неділю опівдні прибули в Солоницю. До Лубен – рукою подати! Тут Безкровний попрощався з хлопцями і повернув праворуч, на Засулля, а Івась з Керімом переїхали міст, вибралися на Тернівську толоку і здаля побачили позолочені хрести лубенських церков.

Івась перехрестився.

– Слава Богу, я дома! – вигукнув. – Дома! Ще трохи – і ступлю на Хуржикове подвір’я! Керіме, чуєш?

Керім теж зрадів, але не забув, яка зустріч чекає їх там.

– І що ти своєму кривдникові скажеш? – спитав обережно.

Івась спохмурнів. Справді ж бо, не додому повертається – до Хуржика. До свого заклятого ворога! Від цієї думки радість його померкла.

– Не знаю, – признався чесно. – Раніш серце палахкотіло вогнем. Думав: приїду – голову зніму, як бусурманові, а зараз відчуваю, що немає вже

1 ... 121 122 123 ... 157
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чумацький шлях», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чумацький шлях"