Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

навіть за геройських обставин, коли солдат захотів би звичними для нього словами передати свою зневагу до смерти, але яка виглядала геть-то дурною за безпечної гри в карти, Коттар прибрав міни шибайголови і товстим голосом того, хто важить горлом, ставить життя на карту, заволав: «Раз козі смерть!» Зіграв він невдало, але мав хоч потіху. Пані Коттар уподобала собі посеред салону широкий фотель і, розімлівши, як завжди по обіді, віддалася, після марних спроб опертися йому, тривалому й чуйному сну. Даремно вона іноді випростувалася, аби всміхнутися, чи то кепкуючи з самої себе, чи то боячись не відгукнутися на якісь милі речі, звернені до неї, — все закінчувалося тим, що вона знову втомлено відкидалася на спинку фотеля, здавшись на ласку невблаганної й любої хвороби. Будив її на якусь мить не галас, а погляд (цей погляд вона, натура вражлива, бачила навіть із заплющеними очима і передбачала його, бо та сама сцена повторювалася щовечора і бентежила її сон, як бентежить його досвітня година, коли пора вставати), погляд, яким професор показував присутнім на заснулу дружину. Спершу він тільки дивився на неї й осміхався, бо коли як лікар засуджував пообідні соньки-дрімки (принаймні він наводив цей науковий резон, аби насамкінець мати змогу обурюватися, але навряд чи був рішучим ворогом мертвої години, оскільки погляди його на цей предмет часто мінялися), то як муж, володар і скалозуб, любив шкилювати з жінки, злегка термосити її, щоб вона, прокинувшись, заснула знов і щоб мати приємність будити її наново.

Нарешті пані Коттар заснула твердо. «Гей, Леонтино, ти вже хропеш!» — гукнув їй професор. «Я, серце моє, слухаю, що мовить пані Сванн», — кволим голосом відповіла пані Коттар, знову западаючи в летаргію. «Отакої! — скрикнув Коттар. — Тепер вона запевнятиме нас, що не спала. Вона як ті пацієнти, які приходять на консультацію й скаржаться, що в них безсоння». — «Може, то їм тільки здається», — зі сміхом зауважив маркіз де Камбремер. Але доктор так само любив заперечувати, як і дро-читися, а надто не припускав, щоб невіглас роздебендював про медицину. «Людині не може здаватися, що в неї безсоння», — відрізав він незаперечним тоном. «Он воно як!» — зронив маркіз, уклоняючись, як колись йому вклонився б Коттар. «Видно зразу, що ви ніколи не приписували так, як я, до двох грамів тріоналу, марно намагаючись приспати хворого». — «Авжеж, авжеж, — підтвердив маркіз, самовдоволено хихочучи, — я зроду в житті не заживав тріоналу і всякого такого знадіб’я, яке скоро перестає діяти, а шлунок розладнує. Зночували б ніч, як я, на ловах у Сорочому Броді, кладу голову до пня — заснули б і так, без жодного сновійного». — «Так можуть мовити тільки невігласи, — заперечив професор. — Тріонал часом чудово підвищує нервовий тонус. Ось ви кажете про тріонал, а чи знаєте, із чим його їдять?» — «Я... я чув, що це сновійне». — «Ви не відповідаєте на моє запитання, — сказав професор тоном екзаменатора. — Я не питаю, сплять від нього чи не сплять, я питаю, що це таке. Ви можете мені сказати, який відсоток у ньому амілу, а який етилу?» — «Ні, — відповів маркіз де Камбремер знічено.

— Я волію чарочку витриманого коньяку або в гіршому разі портвейну номер триста сорок п’ять». — «Це вдесятеро ток-сичніше», — урвав його професор. «Про тріонал, — бовкнув маркіз де Камбремер, — ви б ліпше побалакали з моєю дружиною — вона заживає всякої всячини». — «І знає про неї не більше, як ви. Коротко, ваша дружина заживає тріоналу, щоб заснути, а моя дружина, як бачите, його не потребує. Нумо, Леон-тино, прочумайся, а то анкилоз розвинеться. Ти колись бачила, щоб я пухнув після обіду? Що ти робитимеш по шістдесятці, як уже тепер спиш, мов стара баба? Зогряднієш, у тебе порушиться кровообіг. І не чманає!» — «Ловити окуні по обіді — це ж бо шкідливо, правда, докторе? — спитав маркіз де Камбремер, аби реабілітувати себе у професорових очах. — Коли добре попоїси, потрібен моціон». — «Дурниці! — відповів доктор. — Однакову кількість їжі було взято на аналіз зі шлунка собаки, який лежав спокійно, й зі шлунка собаки, який бігав, і що ж: у першого травлення відбувалося швидше». — «Виходить, травленню шкодить сон?» — «Залежить, про який орган ідеться: стравохід, шлунок чи кишечник, але пояснюй вам, не пояснюй, для вас це однак темний ліс, якщо ви не вивчали медицини. Ну, Леонтино, кроком руш, пора додому!» Доктор змахлював — він і не збирався їхати, йому кортіло дограти партію, але він сподівався брутально урвати сон цієї німої, до якої він, не дістаючи відгуку, звертався з ученими доганами. Чи то тим, що навіть сонна пані Коттар не переставала борюкатися зі сном, чи то тим, що її голові ні на що було спертися, але голова пані Коттар хилиталася механічно ліворуч-праворуч, вгору-вниз, ніби безвладний предмет у порожнечі, і ті киви то будили враження, ніби вона слухає музику, то наводили на думку, що вона зараз візьме й визівне духа. Умовляння докторові не подіяли — врятувало відчуття того, в якому дурному становищі вона опинилася. «Температура в ванні саме враз! — пробубоніла пані Коттар, — зате пера у словнику!.. — гукнула вона, випростуючись. — Ой лишенько, яка ж я дурепа! Що це я таке верзу? Я думала про свій капелюшок і, мабуть, наплескала бозна-чого; ще трошки, і я б задрімала, це все — той клятий вогонь у коминку!» Всі засміялися, бо ніякого вогню й близько не було.

— Ви мене дуркою загнали, — сказала, сама сміючись, пані Коттар, відтак із легкістю магнетизера і з моторністю жінки, що чепурить собі зачіску, стерла з чола останні сліди сну. — Уклінно перепрошую кохану пані Вердюрен і благаю її, хай вона розкаже мені всю правду. — Але усміх її посмутнів, бо професор, знаючи, що дружина намагається йому подобатися і дуже потерпає, що він її розлюбить, гукнув: «Поглянь у дзеркало, ти вся червона, наче в тебе кропивниця, у тебе вигляд старої селючки». «Ви знаєте, наш професор чарівний, — озвалася пані Вердюрен, — у ньому є премила, пустотлива добродушність. Ба, він вернув мого мужа з того світу, коли весь медичний факультет засудив його на смерть. Він провів біля його постелі три безсонні ночі. Ось чому, аби ви