Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

знали, для мене Коттар, — додала вона врочисто, майже згрізна, підносячи руки до двох отінених сивими космиками півкуль, додала таким тоном, наче відбороняла від нас усіх доктора, — Коттар — це щось святе! Я ні в чому не могла б йому відмовити. Зрештою, я титулую його не доктор Коттар, а доктор Бог. Але й цим титулом я його принижую, бо цей бог по змозі рятує нас у нещасті, за яке відповідальний тамтой». «Ходіть козирем», — сказав Морелеві з унебовзятою міною пан де Шарлюс. «Що ж, козирнемо», — промовив скрипаль. «Спершу треба було королем,

— зауважив пан де Шарлюс. — Ви неуважні, хоч і блискучий гравець!» — «Ось він, мій король», — сказав Морель. «Такий, що куди твоє діло!» — підхопив професор. «Що це за штука — оці ось патички? — спитала пані Вердюрен, показуючи маркізові де Камбремеру на чудовий щит, вирізьблений над коминком. — Це ваш гербі — додала вона з іронічною погордою. «Ні, не наш, — відповів маркіз де Камбремер. — У нас на золотому полі три па-смани з зубцями всередину і врозліт, по п’яти в кожному, а над ними золота конюшина. Ні, це герб Рвипапів — вони не нашого коліна, але по них ми одідичили цей дім і ніхто з нас тут нічого не міняв^Рвипалі (колись вони, здається, називалися Гнипалі) мали на золотому полі п’ять червоних кінчастих паль. Коли вони поріднилися з нами, власниками Фетерна, їхній щит змінився, але все-таки в ньому, як і давніше, посеред двадцяти подвійних хрестиків із поперечкою красується манісінька золота паля, а праворуч від палі — горностаєве крило». — «Що, впіймала облизня?»

— шепнула маркіза де Камбремер. «Моя прабабуся була з дому де Рвипалів або Цірвипалів — її можна назвати і так і так, бо обидва прізвища трапляються в давезних грамотах, — тягнув маркіз де Камбремер, зненацька заливаючись краскою, бо щойно тепер до нього дійшов можливий сенс його слів, уже приписаний їм його дружиною, і перестрашився, як би пані Вердюрен не взяла їх на свою адресу, хоча вони зовсім її не стосувались. — Як твердить історія, в одинадцятому сторіччі перший Рвипаль, Масе, так званий Гнипаль, при облогах напрочуд уміло виривав з землі палі.

Ось за це він і здобув прізвисько де Рвипаль, а заодно з прізвиськом і панство, і, як бачите, палі цілі сторіччя красуються на гербі. Це палі, які, щоб зробити фортецю неприступною, всаджувано, втикувано (шануючи слухи ваші) перед нею в землю і скріплювано. Саме ці палі ви й назвали так влучно патиками, але вони не мають нічого спільного з різочками нашого славетного Лафонте-на. Бо вірили, що це найкраща затула для фортеці. Певна річ, нині, коли у нас така могутня артилерія, це може викликати лиш усміх. Але не забувайте, що йдеться про одинадцяте сторіччя». — «Так, сучасністю тут і не пахне, — озвалася пані Вердюрен, — але ота дзвіниця своєрідна». «Вам іде така карта, що аж... тюр-лютютю, — мовив Коттар, як зазвичай, уживаючи свою улюблену приказку замість мольєрівської[29].

— Знаєте, чому дзвінкового короля комісовано?» — «Хотів би я бути на його місці», — сказав Морель, знуджений військовою службою. «О, з вас поганий патріот!» — згукнув пан де Шарлюс і не втримався, щоб не скубнути скрипаля за вухо. «Ні, ви не знаєте, чому дзвінкового короля комісовано, — провадив Коттар, розжартувавшись, — тому, бо він одноокий». — «У вас сильний супротивник, докторе», — сказав маркіз де Камбремер, щоб показати, що він знає, хто Коттар за фахом. «Цей молодик — суще диво, — вскочив у слово пан де Шарлюс, показуючи на Мореля.

— Грає як молодий бог». Ця репліка не сподобалася докторові, й він відрізав: «Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться. Побачимо, хто кого». «Краля, туз», — ознаймив звитяжно Морель

— йому неабияк фортунило. Доктор похилив голову, ніби визнавав свою поразку і, як заворожений, зронив: «Гарно, що й казати!» «Ми дуже раді, що з нами обідав барон де Шарлюс», — сказала пані Вердюрен маркізі де Камбремер. «Ви не були з ним знайомі? Людина він приємна, оригінальна, в ньому відчувається епоха (вона вагалася уточнити, яка сама)», — відповіла пані Вердюрен з удоволеним усміхом шанувальниці всього високого, судді й господині дому. Маркіза де Камбремер запросила мене приїхати з Сен-Лу до Фетерна. Я несамохіть скрикнув від захвату, побачивши, як місяць завис жовтогарячим ліхтарем над дубовим шатром, що починалося біля замку. «Це ще квіточки! За хвилю, коли місяць підіб’ється вище і всю долину заллє його світло, буде в тисячу разів гарніше. Ось чого немає у вас у Фетерні!» — зневажливо кинула пані Вердюрен маркізі де Камбремер, а та аж розгубилася: їй не хотілося кидати тінь на свій маєток, надто при

піднаймачці. «Ви ще поживете в цих краях?» — спитав пані Кот-тар маркіз де Камбремер; у його запитанні вгадувався невиразний намір запросити її, хоч наразі про день зустрічі не домовлятися. «Авжеж, пане! З огляду на дітей мені дуже залежить на цьому щорічному виїзді. Хай би там що, а діти потребують свіжого повітря. Факультет посилав мене до Віші, але там страшенно парить, а про свій шлунок я подбаю, коли ці хлопаки підростуть. Та й те сказати: професор із тими екзаменами як на припоні, а спека його знесилює. Як на мене, тому, хто, як мій чоловік, цілий рік гарує по-волячому, треба гаразд відпочити. Принаймні побудемо тут ще з добрий місяць». — «О, тоді ми ще побачимося». — «1 ще ось чому я мушу тут зостатися: муж збирається махнути до Савої і повернеться аж за два тижні та ще й затримається на відпочинок». «Краєвид на долину мені подобається більше, ніж краєвид на море, — тягла пані Вердюрен. — Як їхатимете додому, любі мої гості, стоятиме на годині». «Треба все-таки глянути, чи запряжено коней, — на випадок, якби вам конче забаглося повернутися сьогодні до Бальбека, — озвався до мене пан Вердюрен, — хоча я особисто не бачу в цьому ніякої конечности. Відвезли б вас завтра вранці. Видно, що на годину кладеться. Дорога як оксамит». Я сказав, що ночувати ніяк