Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

24

Частина п’ята
ФАТАЛЬНА ЗНАХІДКА

 

Кабінет психологині Роуз Бейкер розташовувався на другому поверсі головного корпусу Академії. Це місце важко назвати затишним. Атмосфера всередині нагадувала дивну суміш лікарні та вітальні нового будинку. Здавалося б, зовсім різні речі. На стінах висіли білосніжні шпалери, почесне місце в центрі кабінету займав стіл зі світлого дерева, з вбудованими шухлядами для документів. Навпроти столу розмістився невеликий диван, проте достатньо довгий, щоб лягти, підігнувши ноги. На цьому дивані зараз і сиділа Люсі.

Від знайомого почуття тривоги вона заламувала руки, бездумно втупившись очима в підлогу. За стільки часу занять з Міс Бейкер можна було б вже звикнути, але кожного разу в цьому кабінеті Люсі хвилювалася, як вперше. Її нога тремтіла, звуки серцебиття долинали ззовні, але це не відводило зайву енергію з тіла, а навпаки — згущувало її, нагнітало. Дратуюче тікання годинника, глухі кроки й відлуння розмов з коридору лише посилювали відчуття порожнечі всередині.

Тут можна збожеволіти. Збожеволіти від самотнього очікування на невідоме.

Люсі сиділа близько десяти хвилин, і, нарешті, двері відчинилися. Вона підвела голову, і враз у вухах все затихло, її власне дихання втратило звук.

— Пробач за запізнення, мене трохи затримали, — сказала молода жіночка з білим розплетеним волоссям, подарувавши Люсі привітну усмішку.

Вона була добра. Принаймні намагалася такою здаватися. А ще від Міс Бейкер завжди приємно пахло трояндами, хоча стіни її кабінету не вбирали цей запах і були просто ніякими. Люсі могла тільки гадати, чи це теж частина терапії.

— Усе гаразд, — без настрою відгукнулася вона, притулившись спиною до дивану.

Психологиня поклала на стіл принесені папери й, присівши, заходилася порпатися в шухлядах. Якийсь час вони не говорили. Побачивши ручку зверху на папці, Люсі не стрималася та потягнулася по неї з бажанням щось покрутити в руках.

Міс Бейкер на мить підняла голову, щоб підсунути ближче до неї тарілку з бубликами на столі.

— Пригощайся.

— Ні, дякую. Я встигла трохи кинути на зуб, поки ви не забрали мене зі сніданку.

Вона співчутливо зітхнула й простягнула руку, долонею догори. Зрозумівши безслівне прохання, Люсі повернула їй ручку, водночас говорячи:

— Ви взяли синє чорнило. Записи в папці робляться чорним. Навіщо я тут, якщо не для заняття?

— Є невелике повідомлення, — з професійним спокоєм промовила вона, заховавши папку з написом «Люсі Палмер» до шухляди та поклавши на стіл чистий листок. Нарешті вона зосередилася на ній: — Почнімо з того, як ти себе сьогодні почуваєш?

— Іронічне запитання.

Люсі опустила погляд на стіл.

— Зрозуміло. А що конкретніше турбує тебе, Люсі, чи не так?

— Люсі, Люсі, — підтвердила вона. — Ну, по-перше, я знову не виспалася, і, випереджаючи ваше запитання, так, це був жах зі звичного набору. Конкретно той, де все довкола рухається, а я ні. По-друге, ви не дали мені нормально поїсти.

— На жаль, я мусила, бо Місіс Дараган не дала нормально поїсти й мені, — сказала психологиня, злегка всміхнувшись, однак ця усмішка не була веселою та швидко згасла. — На сьогодні вона дала мені завдання прочитати студентам відкриту лекцію про проклятих магів і їхні психологічні особливості. Це буде після обіду в актовій залі. Не знаю, звідки така нетерплячість. Мені навіть не дали достатньо часу на підготовку, — вона махнула рукою на листок перед собою, куди, ймовірно, записуватиме головні тезиси.

Насправді, Люсі здогадувалася, навіщо директорка робить такий маневр. В Академії досі не розвіялися чутки про елементала, а, враховуючи останні події, що може бути кращим, ніж відвернути увагу від знайденої принцеси на іншого, не менш загадкового мага? Розумна жінка, розумно розставляє пріоритети.

— Розповісте перед публікою, як я прикликала до Академії купу Звірів, через що загинув один викладач і ледь не втратили життя ще кілька студентів?

Люсі й справді хвилювала відповідь на це запитання, хоча вона навряд чи збиралася щось з нею робити. «Ні»? — добре, вона продовжуватиме ховатися. «Так»? — теж непоганого. Суспільний осуд однозначно вплине на її поведінку й, можливо, коли правда відкриється, їй стане хоч трохи легше, як зараз Алісі.

— Ні, не зовсім, — відповіла Міс Бейкер з легким спантеличенням. Коли Люсі видавала щось подібне, вона завжди підозрювала, що це інша частина, і робила якусь перевірку, механізм якої для Люсі залишався нерозгаданою таємницею до сих пір. Припинивши пильно витріщатися, вона продовжила: — Це будуть загальні відомості про проклятих, вашу тендітну психіку та загальні риси.

Люсі скептично посміхнулася.

— Говоріть прямо: це лекція про психів.

— Не варто так себе найменувати. Ми вже про це говорили.

— Вибачте, я не в настрої.

— Однак, — повела вона, — мене більше турбує твій емоційний стан. Під час лекції твоя присутність, як і всіх інших студентів, обов’язкова. Найімовірніше, декілька разів я згадаю щось про твій випадок, звісно, без імен. Також студенти можуть задавати некоректні й часом образливі питання. Ти впевнена, що зможеш витримати?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍