Читати книгу - "Вибрані романи"

якихось тридцять сім років. Високий, худорлявий, випрямлений, голову тримав так, як наша Грифова скеля тримає свою вершину, а в очах затаїлася вся синя глибина нашого озера. У ньому відображалися всі наші погляди, а через погляди — серця; а коли він дивився на нас, то здавалося, що, проникаючи крізь тіло, ніби крізь скло, він дивиться в наші серця. Усі любили його, а над усе — діти. Про які речі він нам тільки не розповідав! То були речі, а не слова. Люди відчували запах його святості, вони почувалися наповненими і сп’янілими від його пахощів. Тоді мій брат Ласаро, що жив у Америці, звідкіля регулярно надсилав гроші, завдяки чому ми не відчували нужди життя, змусив матір відіслати мене до монастирської школи, в якій, далеко від села, довершилося моє навчання, хоча в самого Ласаро й не було великої прихильності до черниць. «Позаяк там, — писав він, — доки не має, як я знаю, світських і прогресивних шкіл, особливо для панянок, потрібно скористатися тим, що є. Найважливіше, щоб Анхеліта вибилася в люди і не залишилася серед отих сільських неуків». Тож я вступила до школи, сподіваючись, спершу, бути вчителькою, але згодом педагогіка стала мені поперек горла.

У школі я познайомилася з міськими дівчатами, а з деякими потоваришувала. Однак мене й далі цікавили події та люди нашого села, з якого я часто одержувала повідомлення, а інколи й відвідувачів. Слава про нашого пароха добралася і до школи, про нього почали говорити в єпископському місті. Черниці тільки те й робили, що розпитували мене про нього.

Не знаю як, але з дитинства я сповнювалася цікавістю, хвилюванням і тривогою, спричиненими, мабуть, щонайменше отим стосом книг, і все це зросло ще більше у школі, у шкільному спілкуванні, особливо з однією товаришкою. Вона надзвичайно прив’язалася до мене й, інколи, пропонувала разом вступити до монастиря, присягнувши та скріпивши присягу своєю кров’ю на вічне сестринство, а деколи — розповідала, із напівзаплющеними очима, про наречених і подружні пригоди. Звичайно, згодом я не знала нічого ні про неї, ні про її долю. Однак коли мова заходила про нашого дона Мануеля або коли моя мати щось переповідала мені про нього у своїх листах, — а це траплялося майже завжди, — які я читала своїй подрузі, вона вигукувала, немов в екстазі: «Яке щастя, дівчинко, мати можливість жити поруч із святим! Так, поруч із живим святим, із плоті та крові, і мати можливість цілувати його руку! Коли повернешся до свого села, пиши мені багато-багато, і розповідай про нього!»

Я провела у школі близько п’яти років, які тепер призабулися в далині спогадів, як ранковий сон, і в п’ятнадцять повернулася до мого Вальверде де Люсерна. Усе село вже було доном Мануелем: доном Мануелем із озером і вершиною. Я повернулася із жадобою пізнати його, віддатися під його опіку, щоби він вказав шлях мого життя.

Розповідали, що він вступив до семінарії, щоби стати священиком і батьком для дітей своєї сестри, яка тільки-но овдовіла; що в семінарії він виділявся гостротою розуму, та відкинув пропозицію блискучої церковної кар’єри, тому що бажав лише свого Вальверде де Люсерна, свого загубленого, наче застібка, села між озером і горою, яка розглядає себе в ньому.

А як він любив своїх! Його життя полягало у примиренні розсварених сімей, у наверненні примхливих дітей до батьків і поверненні батьків до дітей, а над усе — в утішанні засмучених і стомлених, і в допомозі всім легко померти.

Серед іншого, я пригадую, як повернулася з міста нещасна донька тітки Рабони, яку вважали зниклою, та вона з’явилася, самотня й викинута на вулицю, привівши дитинку, і дон Мануель не спинився доти, доки з нею не одружився її колишній наречений — Пероте — і не визнав її дитину, як свою власну. Він сказав йому:

— Будь батьком цьому бідному створінню, в якого є лише Той, що на небі.

— Але, доне Мануелю, це не мій гріх!..

— Хто його знає, сину, хто його знає!.. Та й, узагалі, не йдеться про гріх.

І сьогодні опорою та втіхою життя для бідного Пероте, паралізованого каліки, є той самий син, якого, заражений святістю дона Мануеля, він визнав своїм.

Проти ночі на Івана, в найкоротшу ніч у році, до нашого озера мали звичку приходити і все ще приходять бабиська — та й чимало дідуганів, — які вважають себе одержимими, біснуватими, але, як видається, є всього лиш істериками та, інколи, епілептиками, і дон Мануель навчився перетворювати озеро в овечу купіль і намагався полегшити їхні страждання та, за можливості, зцілити їх. І його присутність, його погляд та, над усе, солодкий вплив його слів і, ще більше, його голосу — що за диво голос! — були настільки великими, що відбувалися вражаючі зцілення. Його слава притягувала до нашого озера й до нього хворих з усіх околиць. А коли одного разу прийшла жінка, аби просити в нього дива для своєї дитини, то він, сумно усміхаючись, відповів:

— У мене немає дозволу від пана єпископа творити дива.

Над усе його турбувало, щоби всі ходили охайно вдягненими. А якщо хтось з’являвся в порваному одязі, він казав йому: «Сходи-но спершу до паламаря, нехай залатає твоє вбрання». Паламар був кравцем. І коли в перший день року того вітали з іменинами — святим захисником паламаря був сам Ісус, наш Господь, — дон Мануель хотів, аби всі приходили до нього в новій сорочці, і сам дарував сорочки убогим.

До всіх він виявляв однакову турботу, і якщо виділяв когось, то це були найбільш нещасливі та норовливі. А позаяк серед люду був один убогий дурень від народження — Бласіліо-дурник, — то до нього він виявляв найбільше ніжності та, навіть, зумів такого навчити, що його вміння видавалися справжнім дивом.

І та невелика жаринка розуму, що все ще тліла в голові дурника, запалила його, як бідну мавпочку, до наслідування свого дона Мануеля.

Його дивом був голос — божественний голос, який пронизував до сліз. Коли він відправляв Месу або урочисто промовляв слова подяки Богові, церква здригалася і всіх, хто чув його, охоплював глибокий трепет. Його спів, покидаючи храм, вкладався до сну на поверхню озера, біля підніжжя гори. А коли на проповіді у Страсну п’ятницю він вигукував: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» — людей переймало таке ж велике дрижання, як воду в озері під час пориву північного вітру.