Читати книгу - "Гра престолів"

в лоні росла, і Дані стала швидше втомлюватися; щиро кажучи, нічний відпочинок їй не завадить. Здавалося, вагітність тільки дужче розпалила жадання Дрого, та останнім часом його обійми зовсім знесилювали Дані.

Дорея провела її в печеру в пагорбі, облаштовану для неї і для хала. Всередині було прохолодно й півтемно, наче в земляному наметі.

— Джикі, приготуй купіль, будь ласка,— звеліла вона, бо хотілося змити дорожні порохи й відмочити утомлені кістки. Приємно було знати, що тут вони затримаються на деякий час і завтра не доведеться знову сідати на сріблясту.

Вода була гарячуща — саме така, як Дані любила.

— Віддам братові подарунки сьогодні ввечері,— вирішила вона, поки Джикі змивала їй волосся.— У священному місті він повинен мати королівський вигляд. Дореє, збігай пошукай його і запроси до мене на вечерю.

До дівчини з Ліса Вісерис ставився краще, ніж до служниць-дотрачок, можливо, тому, що магістр Іліріо в Пентосі дозволив йому з нею переспати.

— Іррі, сходи на базар і купи фруктів і м’яса. Будь-якого, тільки не конини.

— Конина найсмачніша,— мовила Іррі.— Від конини чоловіки міцнішають.

— Вісерис терпіти не може конину.

— Як скажете, халесі.

З базару Іррі принесла козячу вирізку й кошик фруктів і овочів. Джикі засмажила м’ясо з солодцем і вогнеструччям, час до часу поливаючи його медом, а ще до вечері були дині, гранати, сливи і якісь дивні східні фрукти, яких Дані не знала. Поки служниці готували вечерю, Дані розклала вбрання, пошите на брата: сорочку і штани з цупкого білого льону, шкіряні сандалії, які шнурувалися аж до коліна, пояс із бронзових бляшок, шкіряну безрукавку, розмальовану вогнедишними драконами. Вона сподівалася, якщо він не матиме вже такого жебрацького вигляду, дотраки більше його поважатимуть, а він, можливо, пробачить її за те, що зганьбила його тоді в луках. Зрештою, він і досі її король, її брат. Вони обоє — кров од крові дракона.

Вона саме розкладала останній свій дарунок — трав’янисто-зелений плащ з пісочного шовку з блідо-сірою облямівкою, яка підкреслюватиме сріблястий відтінок його волосся,— коли з’явився Вісерис, тягнучи за руку Дорею. Око в неї почервоніло від його кулака.

— Як ти смієш посилати до мене зі своїми наказами шльондру? — крикнув він і грубо штовхнув служницю на килим.

Дані була неготова до такого вибуху люті.

— Я просто хотіла... Дореє, що ти сказала?

— Халесі, перепрошую, пробачте. Я прийшла до нього, як ви наказували, і повідомила, що ви веліли йому прийти до вас на вечерю.

— Ніхто не велить дракону! — заричав Вісерис.— Я твій король! Я мав би відіслати тобі назад її голову.

Лісянка затремтіла, але Дані заспокійливо торкнулася її.

— Не бійся, він тебе не скривдить. Любий брате, пробач її, дівчина неправильно висловилася. Я веліла їй, з ласки вашої світлості, запросити вас на вечерю,— взявши його за руку, вона повела його через кімнату.— Поглянь. Це для тебе.

Вісерис підозріливо нахмурився.

— Що це все таке?

— Нове вбрання. Його пошили на тебе,— сором’язливо всміхнулася Дані.

Глянувши на неї, брат пирхнув.

— Дотрацьке дрантя. То тепер ти вирішила ще й одягати мене?

— Будь ласка... так тобі буде зручніше й не так жарко, і я подумала... може, якщо ти вдягатимешся, як дотраки, вони...— Дані не знала, як це сказати, щоб не збудити дракона.

— А далі ти захочеш заплести мені косу.

— Та я ніколи...

Чого він завжди такий жорстокий? Вона ж хотіла як краще!

— Ти не маєш права на косу, ти ще не одержав жодної перемоги.

Не варто було цього казати. У братових фіалкових очах спалахнула лють, але він не наважився вдарити сестру, принаймні не в присутності служниць і вояків, які чекали знадвору. Піднявши плащ, Вісерис понюхав його.

— Гноєм смердить. Либонь, використаю замість опони для коня.

— Дорея шила це для тебе,— ображено мовила Дані.— Це вбрання гідне хала.

— Я володар Сімох Королівств, а не якийсь там вимащений травою дикун з дзвіночками в косах,— виплюнув Вісерис і схопив її за руку.— Ти забуваєшся, хвойдо. Гадаєш, оце черево врятує тебе, коли збудиш дракона?

Його пальці боляче стиснули їй руку, й на мить вона знову почулася дитиною, яка тремтить, боячись його люті. Другою рукою вона намацала першу-ліпшу річ, до якої змогла дотягнутися: пояс, що його вона збиралася подарувати брату,— важкий ланцюг з химерних бронзових бляшок. І щосили змахнула ним.

Пояс поцілив братові просто в обличчя. Вісерис відпустив Дані. Там, де край однієї з бляшок розтяв щоку, заструменіла цівка крові.

— Це ти забуваєшся,— сказала Дані.— Чи ти нічого не навчився тоді в луках? А тепер забирайся, поки я не звеліла своєму хасу викинути тебе. І молися, щоб це не дійшло до хала Дрого, бо він розітне тобі живіт і нагодує тебе твоїми власними тельбухами.

Вісерис зіп’явся на ноги.

— Коли я сяду на престол, ти проклянеш цей день.

І він пішов геть, високо задерши поранене обличчя й не взявши дарунків.

Краплі крові заплямували прегарний плащ з пісочного шовку. Притиснувши м’яку тканину до обличчя, Дані, схрестивши ноги, сіла на циновку.

— Вечеря готова, халесі,— оголосила Джикі.

— Я не голодна,— зажурено озвалася Дані. Зненацька на неї накотилася втома.— Їжте самі, і відішліть трохи серові Джорі, якщо ваша ласка.

А за мить попросила:

— А мені принесіть одне з драконових яєць, будь ласка.

Іррі принесла яйце з темно-зеленою шкаралупою; коли Дані обертала його в своїх маленьких долоньках, на лусці спалахували бронзові іскри. Скрутившись калачиком, Дані натягнула на себе плащ і заховала яйце поміж набряклим животом і маленькими ніжними грудьми. Вона любила обнімати драконові яйця. Вони були прегарні, й іноді сама близькість до них давала Дані силу й хоробрість, так наче вона пила міць кам’яних драконів, які ховалися всередині.

І так вона лежала, обнімаючи яйце, коли відчула, як у лоні ворушиться малюк... мовби тягнеться рукою — брат до брата, кров до рідної крові.

— Це ти дракон,— прошепотіла вона до малюка,— справжній дракон. Я знаю. Точно знаю.

Всміхнувшись, вона заснула, і їй наснилася рідна домівка.

Бран

Падав легкий сніжок. Бран відчував, як у нього на обличчі, торкаючись шкіри, тануть сніжинки, перетворюючись на ніжний дощик. Він випростався на своєму коні, спостерігаючи, як піднімаються залізні ґрати брами. Хай він і силкувався стримуватися, та серце калатало