Читати книгу - "Гра престолів"

— Ти готовий? — запитав Роб.

Бран кивнув, стараючись не показувати страху. Він не був за межами Вічнозиму з самого падіння, але твердо вирішив сьогодні виїхати гордо, як лицар.

— Тоді поїхали,— пришпорив Роб великого сірого в яблуках мерина, і кінь пройшов попід ґратами.

— Вперед,— прошепотів Бран до своєї кобилки. Лагідно торкнувся її шиї, і гніда кобилка рушила. Бран назвав її Танцівницею. Їй було два роки, і Джозет казав, що вона мудріша, ніж належиться коневі. Її навчали особливим чином, щоб вона відзивалася і на повіддя, і на голос, і на дотик. Досі Бран їздив на ній лише у дворі. Спершу її водили Джозет і Годор, а Бран сидів, прив’язаний до величезного сідла, сконструйованого Куцем, але останні два тижні він уже виїжджав сам, по колу пускаючи кобилку ступою і з кожним колом набираючись хоробрості.

Вони проїхали попід прибрамною, тоді перетнули міст і опинилися за зовнішніми мурами. Літо і Сіровій, принюхуючись, бігли поряд. Позаду скакав Теон Грейджой з довгим луком і сагайдаком з мисливськими стрілами: він сказав, що не проти вполювати оленя. За ним простувало четверо гвардійців у кольчугах і шапках, і Джозет — худий як жердина конюший, якого Роб призначив стайничим на час відсутності Галлена. Замикав кавалькаду мейстер Лувін на віслюкові. Бран волів би поїхати з Робом удвох, але Галліс Моллен навіть і чути про це не хотів, і мейстер Лувін підтримав його. Мейстер був повний рішучості триматися поряд на той раз, якщо Бран упаде з коня й пораниться.

Позаду палацу розкинувся ринковий майдан; зараз його дерев’яні ятки стояли порожні. Загін рушив ґрунтовими вуличками села, проминаючи шереги маленьких охайних будиночків, збудованих з колод і необробленого каменю. Заледве один з п’ятьох будиночків мав мешканців — з коминів піднімалися тонкі цівки диму. Решта почнуть поступово заселятися з настанням холодів. Коли падає сніг і з півночі, завиваючи, налітають крижані вітри, казала стара Нан, селяни полишають замерзлі лани й віддалені тверджі, пакують свої вози — і тоді зимове поселення оживає. Бран іще ніколи цього не бачив, але мейстер Лувін казав, що цей день невпинно наближається. Кінець довгого літа не за горами. Зима на підході.

Поодинокі мешканці села стурбовано витріщалися на деривовків, які супроводжували вершників, а якийсь чоловік навіть кинув дрова й перелякано відскочив, хоча здебільшого місцеві вже звикли до цього видовища. Побачивши хлопців, селяни схиляли коліна, і Роб кожного вітав панським кивком.

Оскільки Бран не міг ухопитися ногами за боки коня, спершу від кінського погойдування важко було тримати рівновагу, однак величезне сідло з широкою передньою лукою і високою спинкою виявилося зручним для сидіння, а ремені, які опоясували груди й стегна, не дозволяли впасти. За деякий час Бран призвичаївся до ритму. Тривога відступила, і на вуста наповзла несмілива усмішка.

Попід вивіскою «Курного поліна» — місцевої пивниці — стояли дві прислужниці. Коли їх гукнув Теон Грейджой, молодша почервоніла й затулила обличчя. Пришпоривши коня, Теон порівнявся з Робом.

— Солоденька Кіра,— сказав він, сміючись.— У ліжку пищить, як ласка, та заговори до неї на вулиці — і вона червоніє, як незайманка. Я тобі не розповідав, як одної ночі вони з Бесою...

— Не при братові, Теоне,— застеріг його Роб, кинувши погляд на Брана.

Відвернувшись, Бран удав, що нічого не чує, але відчував на собі очі Грейджоя. Без сумніву, той посміхався. Він узагалі багато посміхався, наче світ — це якийсь прихований жарт, що його тільки він має клепку зрозуміти. Схоже, Роб захоплювався Теоном і радів його товариству, але Бран ніколи не мав особливої приязні до батькового годованця.

Роб під’їхав до брата.

— У тебе добре виходить, Бране.

— Хотілося б трохи швидше,— озвався Бран.

— Як скажеш,— усміхнувся Роб і послав свого мерина клусом. За ним помчали вовки. Бран різко хльоснув повіддям, і Танцівниця прискорила ходу. Позаду долинув оклик Теона Грейджоя і стукіт копит.

Бранів плащ тріпотів і надимався на вітру, а сніг, здавалося, кидається в обличчя. Роб уже їхав далеко попереду, час до часу озираючись через плече, аби пересвідчитися, що Бран з компанією не відстають. Бран знову хльоснув повіддям. Гладенько, як шовк, танцівниця пішла учвал. Відстань скоротилася. Коли Бран нарешті наздогнав Роба на межі вовчого лісу, за дві милі від зимового поселення, решта загону добряче відстала.

— Я скачу! — закричав Бран, широко усміхаючись. Їхати верхи було майже так само приємно, як літати.

— Я би позмагався з тобою наввипередки, але, боюся, ти переможеш,— кинув Роб безжурно й жартівливо, однак Бран бачив, що за братовою усмішкою ховаються турботи.

— Я не хочу наввипередки,— мовив Бран, озираючись на деривовків. Обидва зникли в лісі.— Ти чув, як уночі вив Літо?

— І Сіровій поводився неспокійно,— погодився Роб. Золотисто-каштанове його волосся відросло й мало неохайний вигляд, а на підборідді проступила рудувата щетина, від чого брат здавався старшим за свої п’ятнадцять років.— Іноді мені здається, вони дещо знають... дещо відчувають...— зітхнув Роб.— Мені завжди важко вирішити, що тобі можна вже казати, Бране, а що ні. Був би ти трохи старший!

— Мені вже вісім! — сказав Бран.— У вісім я ненабагато молодший, ніж ти у свої п’ятнадцять, і після тебе я — спадкоємець Вічнозиму.

— Твоя правда,— мовив Роб сумно й навіть трохи боязко.— Бране, я маю тобі дещо сказати. Вчора вночі прилетів птах. З Королівського Причалу. Мейстер Лувін збудив мене.

Бран зненацька перелякався. «Чорні слова на чорних крилах», завжди казала стара Нан, і останнім часом поштові ворони тільки підтверджували цю приказку. Коли Роб написав лорду-командувачу Нічної варти, птах приніс у відповідь звістку, що дядько Бенджен так і не повернувся. А тоді прибув лист із Гнізда, від матері, й теж не з гарними новинами. Мати не казала, коли планує повернутися, а лише повідомила, що полонила Куця. Бранові коротун навіть, можна сказати, подобався, але від прізвища «Ланістер» йому мов приском за спину сипало. Щось було таке стосовно Ланістерів, що слід було пам’ятати, та коли він намагався пригадати, у нього починало паморочитись у голові, а в животі ставало тяжко, мов туди каміння накидали. Той день Роб провів, замкнувшись із мейстром Лувіном, Теоном Грейджоєм і Галлісом Молленом. А потім із замку вислали вершників на прудких конях, які мали рознести по всій Півночі наказ Роба. Бран чув розмови про Кейлінський Рів — старовинну кріпость, яку перші люди збудували на підході до Перешийка. Ніхто