Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

старої матері в Англії і просив мене відправити його, якщо я коли-небудь потраплю до цивілізованої країни.

Я доклав усіх зусиль, щоб підбадьорити його, але безуспішно.

Він палко потиснув мою руку, кажучи, що для нього велике задоволення знати такого “справжнього джентльмена”, як я, і висловив надію, що я вирвуся з цього пекла і проведу залишок життя серед християн. Потім, утерши рукавом сльозу, він торкнувся свого капелюха і пішов. Їхнє спорядження було вельми простим: трохи їжі, фляга зі спиртом, дві двостволки, з яких можна було стріляти дробом і кулями, потаємний ліхтар, сірники і пістолети. Ханс провів їх до міської околиці.

— Чому ти такий засмучений, Хансе? — запитав я, коли він повернувся.

— Тому що я дуже полюбив Бену, — відповів він, мнучи свого капелюха в руках, — він завжди був добрий до мене і так чудово вмів куховарити. Тепер цю роботу доведеться виконувати мені, а я не люблю цього.

— Але ж він ще живий, Хансе!..

— Справді, баасе; але він скоро помре — смерть промайнула в його очах.

— А лорд Регнолль?

— Я думаю, що він залишиться живий, баасе, у нього не було цієї тіні.

Наступної ночі я не склепив очей і лежав, сповнений обтяжливих побоювань.

Удосвіта я почув стукіт у наші двері і шепіт лорда Регнолля, що просив відчинити йому. Я запалив свічку, яких у нас був великий запас.

Ханс відчинив двері.

До кімнати ввійшов лорд Регнолль. Його обличчя вказувало, що сталося щось жахливе. Він підійшов до глека з водою і випив три чашки підряд.

— Саведж загинув, — сказав він і зупинився, неначе пригадуючи щось страшне.

— Слухайте, — продовжував він, — ми підіймалися схилом гори і не стріляли, хоча бачили безліч куріпок і козу. До настання сутінків ми підійшли до прямовисної кам’яної стіни, на яку не було жодної змоги піднятися.

Тут ми побачили стежину, що вела до отвору печери, або тунелю. Поки ми розмірковували, що робити, з’явилося вісім або десять одягнених у біле людей, які схопили нас, перш ніж ми встигли чинити який-небудь опір. Потім, після деякої наради, їхній ватажок знаками пояснив нам, що ми вільні. Вони пішли, забравши з собою наші рушниці і пістолети й, ідучи, сміялися так дивно, що їхній сміх стривожив мене. Ми нерішуче стояли. Уже стемніло. Я запитав Саведжа, що тепер робити, чекаючи, що він запропонує повернутися до міста. На мій подив, він відповів: “Звичайно, йти далі, ваша ясновельможносте. Не треба дозволяти думати цій тварюці, що ми, білі люди, ні кроку не сміємо ступити без рушниці”.

Із цими словами він запалив потаємний ліхтар. Я здивовано дивився на нього.

“Мене щось тягне до цієї печери, — продовжував він, — можливо, це смерть. Але що б там не було, я маю йти”. Я подумав, що він збожеволів і хотів затримати його. Але він швидко побіг до печери. Я пішов за ним і, коли досяг її, Саведж уже пробіг ярдів вісім тунелем. Тоді я почув жахливий шиплячий звук і Саведжові вигуки: “О Боже!” Ліхтар випав з його рук, але не згас. Я кинувся вперед і підняв його; тим часом Саведж побіг далі вглиб печери. Я підняв ліхтар над головою, і ось що я побачив.

Кроків за десять від мене, простягнувши руки, танцював, так, саме танцював Саведж під звуки жахливої шиплячої музики. Я підняв ліхтар вище і побачив футів за дев’ять за Саведжем, майже біля самої стелі тунелю, голову нечувано величезної змії. Ця голова, яка ледве вмістилася б у тачку, трималася на шиї завтовшки з мою талію. У темряві вимальовувалося, погойдуючись, величезне тіло сіро-зеленого кольору, що виблискувало золотом і сріблом. Змія шипіла, розгойдуючи своєю величезною головою, і раптом відкинула її назад і застигла на кілька секунд. Саведж зупинився, нахилившись трохи вперед, неначе кланяючись тварюці. Наступної миті вона кинулася на Саведжа… Почувся жахливий тріск кісток… Я відсахнувся і на мить заплющив очі, бо відчув слабкість. Відкривши їх знову, я побачив на підлозі щось безформне (то були останки Саведжа), а над ним величезну змію, що дивилася на мене своїми сталевими очима. Я втік із цієї жахливої печери. Заблукавши на схилі гори, я тинявся протягом кількох годин, поки не вийшов до околиці міста.

Після цього ми довго сиділи мовчки. Нарешті Ханс незворушно сказав:

— Уже розвиднілося, баасе. Я загашу свічку, навіщо їй марно горіти. Тепер мені треба готувати сніданок. Ця диявольська змія поснідала Беною, але я сподіваюся поснідати нею. Змії бувають смачні, баасе, якщо їх уміло приготувати за готтентотським способом.

Розділ XVI