Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

Трохи згодом до нашого будинку прийшли кілька білих кенда, що ввічливо передали нам рушниці та пістолети Регнолля і бідолашного Саведжа. Вони говорили, що знайшли ці предмети на схилі гори. Я мовчки взяв їх.

Цього вечора нас відвідав Харут. Привітавшись із нами, він спитав, де Бена.

— Ах ти, сивобородий батьку брехунів, — обурено сказав я, — ти прекрасно знаєш, що Бена вже в шлунку змії, котра живе в печері на горі.

— Як, пане! — вигукнув Харут. — Хіба ви намагалися піднятися на гору? Втім, Бена завжди любив змій, і вони любили його.

— Це ти, негіднику, його вбивця! — закричав лорд Регнолль. — Я зараз уб’ю тебе за це.

— Ти хочеш убити мене за те, що змія задушила вашу людину? Якщо підеш туди, де живе лев, лев уб’є тебе; якщо підеш туди, де живе змія, змія вб’є тебе. Я вас попереджав, але ви не послухали мене. Тепер я вам скажу: можете йти туди, якщо хочете; ніхто не зупинить вас. Але пам’ятайте: До Будинку Дитяти веде зовсім інша дорога, яку ви ніколи не знайдете.

— Слухай, — сказав лорд Регнолль, — який сенс у всьому цьому базіканні? Ти добре знаєш, навіщо ми у вашій диявольській країні. Я переконаний, що ви викрали мою дружину, щоб зробити її своєю жрицею. Я хочу забрати її назад.

— Це велика помилка, — покірно відповів Харут, — ми не викрадали прекрасної леді. І Макумазан тут не для того, щоб шукати її, а для того, щоб убити слона Джану й одержати за це слонову кістку. Ти, пане, прийшов із ним як друг, хоча ми не кликали тебе. Ти намагався знайти храм нашого бога, і змія, що охороняє його двері, вбила твого слугу. Але чому ми не вбили тебе?

— Ви боїтеся зробити це, — сміливо відповів Регнолль, — убийте мене, я готовий, але ви побачите наслідки цього.

— Ти дуже хоробра людина, — сказав Харут, захоплено дивлячись на лорда Регнолля, — ми не хочемо вбивати тебе; мабуть, усе закінчиться добре. Одне Дитя знає про це. Ти допоможеш нам перемогти чорних кенда. Тільки не ходи до змії, бо вона швидко знову зголодніє. Слухай і ти, Світло-в-темряві, — додав він, звертаючись до Ханса, що сидів навпочіпки, — це дуже голодна змія, а ви ласа для неї страва!

Ханс, не повертаючи голови, скосив свої очі на Харута і відповів говіркою банту:

— Я чую, білобородий брехуняко, але що мені до цього? Мій ворог Джана, що хотів убити мого пана Макумазана, не те, що твоя брудна змія. Якщо вона така страшна, чому вона не вб’є Джану, якого ви ненавидите? Ось що для мене ваша змія, — додав він, енергійно плюнувши на землю, — якщо хочеш, я вб’ю її, тільки заплати мені за це.

— Ти хочеш убити змію, — сказав Харут, — що ж, убий, якщо тобі це подобається. Тоді ми дамо тобі нове ім’я. Ми назвемо тебе “Паном змій”. Як твоя нога, Макумазане? — продовжив він, звертаючись до мене. — Я приніс тобі мазь, яка вилікує її. Це священна мазь від Дитяти. Мій пане, — змінив він раптом свою ламану англійську мову на банту, — війна близько. Чорні кенда збирають сили, щоб напасти на нас. Нам потрібна твоя допомога. Я їду до річки Тави. За тиждень я повернуся; тоді знову поговоримо про це. За цей час мазь вилікує тебе. Натри нею хвору ногу і, змішавши її, трішки, завбільшки з хлібне зерно, з водою, випий на ніч. Це не отрута, — додав він, поклавши трохи мазі на язика і проковтнувши її.

Потім він підвівся і пішов зі звичними поклонами.

Слід сказати, що ліки Харута швидко вилікували мене. Наступного ранку біль минувся і, за винятком деякої слабкості, я відчував себе добре.

Залишок мазі довго зберігався у мене і добре допомагав при ломоті в суглобах і при ревматизмі.

Подальші дні минули без пригод.

Одужавши, я відвідав місто, схоже на розкидані села, які можна бачити на східному березі Африки. Майже всі чоловіки були відсутні, мабуть, зайняті приготуваннями до жнив. Жінки заховалися в будинках за східним звичаєм.

Правду кажучи, це було вкрай нецікаве невелике містечко, населене нетовариськими людьми, що живуть, як мені здавалося, під покровом страху, котрий заважав будь-яким веселощам.

Навіть діти ходили якось сумовито і розмовляли стишеними голосами. Я ніколи не бачив їх за грою або щоб вони сміялися, як це притаманно всім дітям.

Жили ми досить комфортабельно. Їжі мали вдосталь. Для мене (я все ще шкутильгав) вибрали витривалого, спокійного поні.

На цьому поні я разів зо два їздив південним схилом гори під тим же приводом полювання.

У таких випадках мене супроводжував Ханс. Я помітив, що він був тепер мовчазний і задумливий.