Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

але й далі кидали один на одного гнівні погляди. Джекі відірвала шлярку з рукава і простягнула Феді, щоб той витер кров.

— Він не Яблонський. Його ми якраз і шукаємо,— повідомив Данило і, притуливши долоню до очей, глянув угору.— Якщо я не помиляюся, пані й панове, це поліційний дирижабль. Побалакаймо краще деінде.

Тео мав у житті чимало паскудних днів, але сьогоднішній, понад сумнів, був найгіршим. Він погано пам’ятав, як потрапив у цей забутий богом гадючник під вивіскою «Лісова лілея» і, щиро кажучи, не знав, чи знайшов правильне місце. Все, що з ним відбувалося за останню годину, не піддавалося розумінню, тим паче враховуючи його жахливе, пекельне похмілля. Тео пам’ятав, що під ранок вийшов від Шарлотти, де провів чудову ніч з її новенькою рудокосою дівулею, і майже дійшов до Австрійського мосту. Світало, над містом розвіялася звична сіра завіса від тисяч парових котлів. День обіцяв бути ясним і теплим.

Наступне, що він пригадував,— це смердючий рівчак. І в його голові хтось безперервно бубонів... українською? Більше він анічогісінько не міг згадати.

Тео всівся за шинквас і замовив собі пива. Господиня таверни, витираючи брудною ганчіркою келих, презирливо глипнула на Яблонського і кивнула в бік пивного автомата. Он як. У цих бісових ледарів у Робітничому скоро автоматизують навіть підтирання дупи, а Рада ще дивується, звідкіля в місті стільки безробітних! Жодної поваги до традицій! Тео розлючено зиркнув на хазяйку, але таки закинув у автомат два левчики й смикнув важіль на масивному агрегаті. Пиво з приємним сичанням полилося до кухля.

Тео спостерігав, як бульбашки з дна пливуть крізь бурштинову рідину до пінно: шапки. Дідько його знає, нащо він послухався вказівки того голосу в голові. Але чомусь мав упевненість, що Едвард справді повернувся і прийде сюди, як обіцяв. Тео навіть здавалося, ніби він бачив брата на власні очі. А ще — Агнесу. От тільки вигляд вона мала чудернацький — волосся коротко стрижене, як у хворих на тифус після Другої середземноморської війни, і стирчить... Та й сам Тео ніби перебував одночасно в двох місцях — в рівчаку біля Австрійського мосту і в кімнаті свого брата. Яка тільки чортівня не примариться з перепою!

Поруч нещадно хрипів старий, давно вже негодящий фонограф. «О моя чарівна панно, моя чарівна панно!» Чорти б забрали цю пісню, цю таверну і це місто! Десь знову гриміли вибухи. Відколи Оздемір дозволив вигнанцям повернутися до Леобурга, сподіваючись, що протести вщухнуть, усе полетіло шкереберть і вони повільно провалювалися в пекло. Яблонського нудило, м’язи періодично самі собою скорочувалися, ніби він продовжував рухатися, перед очима мерехтіли розмиті картинки. Голос у голові став тихішим і вже не гримів, заглушуючи його власні думки. Тепер лишалося тільки чекати.

Господиня таверни ще раз окинула його зневажливим поглядом. Тео оглянув свій одяг: камізелька розстебнута, половини ґудзиків нема, дорогий сюртук заляпаний багном і кінським гноєм, а від батькового золотого годинника залишився хіба сиротливий ланцюжок.

— Kurwa,— зітхнув Тео і глипнув на хазяйку.— Чого витріщилася? Ти хоч знаєш, хто я?!

Стара глумливо загиготіла і натиснула на важіль під шинквасом. Загуркотів ланцюг кухонного транспортера, і до неї урочисто виїхали мокрі пивні кухлі. Хазяйка повісила протертий келих на ланцюг, зняла наступний і продовжила терти, з презирством спостерігаючи за Яблонським. Тео відчув, як по всіх жилах повільно, мов нафта, розтікається лють.

— Я — Теодор Яблонський,— просичав він і підвівся з-за столу.— Я — племінник засновника міста! Мій батько...

Цієї миті він відчув такий потужний удар у ніс, що мимоволі відсахнувся і завалився на спину. Світло навколо згасло, дихання сперло, наче йому на горло наступили чоботом, проте за мить марево розвіялося так само швидко, як і налетіло. Поруч хтось п’яно реготав, стара, впершись руками в боки, шкірила огидні залізні зуби. Тео торкнувся носа. За його відчуттями, мала юшити кров, але насправді нічого не відбувалося. Тео важко втягнув повітря й підвівся з підлоги. Тільки б дочекатися Едека. Тільки б дочекатися. Він з нього шкуру здере!

...Десь за годину, коли Тео вже надумав забиратися, чужий голос у голові погучнішав, дзенькнув вхідний дзвіночок, і двері забігайлівки розчахнулися.

У «Лісову лілею» увійшли четверо. Першим Тео побачив Едварда, але погляд мимоволі ковзнув убік і зупинився на блондині, що притискав закривавлену хустку до худого веснянкуватого обличчя.

Його обличчя.

Тео повільно підвівся зі стільця.

— Милий братику! — Едвард сплеснув руками.— Сто років не бачилися!

Тео навіть не глянув на брата. Всю його увагу поглинав...

— Хто це? — не своїм голосом запитав він, вказуючи на незнайомця.— Чому він...

— А-а-а, дідько, я мав би попередити,— пробурмотів Едвард.— Зараз усе поясню. Це Федя. Він твій двійник. Саме його голос ти чув.

Так не буває. Це що виходить, знову перебрав і не помітив?

Блондин у відповідь роздивлявся Яблонського краєм ока. Потім прибрав хустку в кишеню і начепив на носа окуляри.

Його окуляри.

В цілому прибулець здавався молодшим, трохи вужчим у плечах і худішим за нього. І це біляве волосся! Він його що... вибілив хімією? Що за чортів блазень? Погляд Тео ковзнув по одягу незнайомця. Його капелюх. Його піджак. Його улюблений коричневий піджак! І навіть його американські чоботи з острогами, які більше ніхто в Леобурзі не носить! Якого біса? Чому цей тип такий схожий на нього? Едвард знайшов його брата-близнюка? Невже клята матуся покинула його в монастирі не одного, а з братом?! Тео почав втрачати рівновагу. Він підійшов до «близнюка» і став уважно роздивлятися його обличчя. Десь має бути підказка! Це просто якийсь актор!

«Чого вилупився, га? — раптом почулося у нього в голові українською.— Повір, я так само радий тебе бачити, як і ти мене».

Через чорні скельця окулярів Тео не міг побачити очі блондина, проте, судячи з посмішки, що заграла на його обличчі, цю фразу вимовив саме він. Подумки. І Тео його геть чисто зрозумів. Але як він розуміє цю мову? А ще Едвард... коли Едвард змінився, то також іноді базікав щось нею. Блондин тим часом дістав з кишені прямокутний пристрій, наставив на Тео і затримав на кілька секунд.

Апарат сяйнув білим світлом, ніби спрацював магнієвий спалах на фотокамері, але безшумно. Тео замружився й відсахнувся. Знову закортіло випити, і він збирався гукнути хазяйку, але закляк, помітивши за спиною блондина Агнесу.

Це сон?

— Що вони зробили з твоїм