Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

волоссям? — затинаючись, спитав він перше, що спало на думку.— Де ти була?

У золотисто-зелених очах дівчини застиг переляк. Здавалося, вона боялася навіть вдихнути. Він неодноразово бачив подібний вираз на обличчі своєї нареченої, коли звертався до неї, але сьогодні вона дивилася на нього так, ніби бачила вперше.

— Чому ти... так дивно дивишся... на мене, Агнесо?

Який огидний, нескінченний сон. Тео рушив був до неї, аби доторкнутися й упевнитися, що це не гра його уяви, коли блондин зробив крок убік і перепинив ЙОМУ шлях.

— Чого витріщився? — запитав він і войовничо задер підборіддя.— Вона не Агнеса. Чи не зрозуміло?

— Федю, попустися! — Едвард підняв руку.— Якщо ти його вдариш, то...

О, Едвард знову розмовляє українською!

Тео примружився, роздивляючись прибульця з розбитим носом, що з якогось дива вбрався в його одяг, а тоді відштовхнув його з дороги.

Тео миттєво відчув, ніби хвиля його власного гніву вдарила зсередини так, що світ навколо підстрибнув, земля пішла з-під ніг і він відлетів на кілька метрів, зсунувши спиною два столи. Від гострого болю в потилиці стемніло в очах.

— Дідько! — його супротивник схопився за голову.

— ...ти вдариш сам себе,— закінчив фразу Едвард.— Давиде, тримай його!

Господиня таверни верещала, вказуючи на двері. Відвідувачі — бідняки й місцевий пролетаріат — салютували їм кухлями з пивом. Тео незграбно підвівся і вже хотів кинутися на кривдника, але на нього навалилися брат і вигнанець.

— Пусти мене! — всередині Тео клекотів гнів.— Я навчу цього поганця манерам!

— Потім! — прохрипів Едвард.— Маємо інші справи!

Блондин досі єхидно посміхався, і Тео довелося докласти чимало зусиль, щоб не продовжити бійку. Що ж, не зараз — то не зараз. Але цей бовдур обов’язково поплатиться пізніше — ще ніхто безкарно не зачіпав Теодора Яблонського. Тео хотів красномовно поправити кобуру з револьвером, але виявив, що зброя теж зникла. Поганий день не може скінчитися добре!

— А ти ще збиралася влізти сюди без мене,— кинув його супротивник дівчині.— Вони ж тут усі несповна розуму!

— Розумієш, Федю, людям зазвичай не подобається, коли їх штовхають під час знайомства,— роздратовано відповіла «Агнеса» українською і наблизилася до Тео.— З вами все гаразд?

Дівчина спитала його німецькою, але з дивним акцентом. Яблонський хитнув головою. Вона розмовляє так само, як і цей блондин! Це не його наречена!

— Це справді не Агнеса,— ніби у відповідь на думки Тео промовив Едвард і відпустив його.— Це Джекі, вона її двійниця. А я... ну, я не Едвард. Я не твій брат. Зачекай, я спробую все пояснити.

Тео закляк, важко сапаючи. Після аварії водомобіля, таємничого зникнення і не менш таємничого повернення молодший брат справді змінився. Едвард робив невластиві йому вчинки, на вигляд став трохи інакший, навіть вираз його обличчя змінився — став спокійнішим і добрішим. Тео неодноразово чув дурнувату теорію про «інші реальності», яку старанно пропагував професор Кубрик з Леобурзького університету, але не пов’язував її зі змінами, що відбулися з братом. І от...

— Ти... ти теж двійник?

«Брат» вигнув брови, ніби роздумував, як виправдатися.

— Так. Але трохи незвичайний.

— О, то бувають ще й «звичайні»?

Тео повільно опустився на стілець. Cholera, що тут відбувається?

— Куди ви з Агнесою зникли після звинувачення Альберта? Де подівся Едвард? Хто ви в біса такі?

— М-м-м, зараз. По-перше, мене звуть Данило. По-друге, ти ж чув того дня про портал у нашому маєтку...

Наступні пів години Тео насилу встигав засвоювати всі ці нові імена, зв’язки, явища і події. Його голова тріщала від похмілля, уривків чужих думок і спогадів, тому він навіть не дивувався тому, про що розповідав прибулець, якого він так довго вважав рідним братом. Двійники? Паралельна реальність? Трансло... що?

— Транслокальність,— повторив Данило.— Я володію такими здібностями, ну, даром, якщо бажаєш. Усе, що ти чув про інші реальності від леобурзьких вчених,— правда. Я був двійником твого брата, Едварда. Але коли цей дар відкрився в мені й я побачив портал у вашу реальність, твій брат, імовірно, зник.

— Як?

— Я не знаю,— прибулець похитав головою.— Це мають з’ясовувати вчені. Але я багато б віддав, щоб це ніколи не траплялося і твій брат залишався живий і здоровий. Присягаюся.

Тео знехотя глипнув на Данила. Цієї миті він був упевнений, що перед ним — абсолютно інша людина. Навіть дивно, як він не помічав цього раніше. І нехай обличчя «брата» і його голос практично не змінилися, в Едварда Яблонського ніколи не було такого погляду — відкритого і чесного. В сірих очах прибульця читався виклик, ніби він звик доводити те, у що ніхто не вірив. І Тео, на відміну від нього, не знав, чи справді було б краще, якби брат лишався колишнім.

— Припустімо. Але чому тоді не зник ось цей...— Тео вказав на блондина.— Як він потрапив сюди і чому пропав саме Едек?

— «Цього» сюди привів я. Переніс, немов річ, немов валізу, наприклад. Він такий же, як ви. Як усі нормальні люди. Портал бачу лише я.

— І багато...— Тео запнувся,— у вашому світі таких? Двійників?

— Я знаю тільки вас чотирьох.

Тео похмуро кивнув. Уся ця історія пахла кепсько, і він мав дедалі менше бажання перебувати тут, у товаристві цих дивних людей, а тим паче — поруч з вигнанцем.

— Зрозуміло. Чого вам треба від мене?

— Ми хочемо обміняти тебе на Агнесу,— промовив вигнанець.

Тео скептично посміхнувся.

— Обміняти?

— Портал чомусь не пропускає сюди другого двійника. Тому хтось із вас має залишитися в моєму світі,— пояснив Данило.— Ненадовго.

— Нащо вона вам знадобилася?

— Агнесі виповнилося двадцять два роки,— пояснив вигнанець.— Вона готова посісти місце у Верховній Раді й допоможе нам урятувати Леобург. Її вустами ми звернемося до інших країн по допомогу. Оздемір і його посіпаки повинні піти у відставку.

Тео відчув, як усередині закипає гнів. І цього разу це знайоме відчуття точно належало йому самому. Вигнанці хочуть врятувати Леобург, ти диви!

— Врятувати? Від чого ти хочеш його врятувати? Ще не второпав, що це місто приречене? Леобург уже мертвий, вигнанцю!

— Його звуть Давид,— вставив Данило.

— Та мені начхати, як його звуть! — просичав Тео.— Я хочу, щоб він знав своє місце і розумів, з ким розмовляє! Саме вони знищили Леобург! Вони позбавили майбутнього мою родину і перетворили наше місто