Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Спочатку Святослав, навіть і не думав щось там зменшувати – бо, наразі, думками перебував зовсім не тут. Але, зрештою, второпав.

Важко зітхнувши, він відпустив трохи педаль газу. Стрілка спідометра повільно поповзла вниз, досягаючи більш безпечних шістдесяти кілометрів на годину. Злива продовжувала лити, ніби намагаючись змити всі сліди їх втечі, і легкий скрип щіток, що трудилися по мокрому склу, ставав єдиним звуком, який доповнював шум дощу.

– Ось так значно краще, – кивнув Єфим. – Твої батьки справжні, і все у тебе було справжнє. Просто ще коли ти був у животі своєї матері, їй за хорошу винагороду кожного тижня, точніше двічі на тиждень, починаючи з другого триместру, вводили певну речовину прямо в плід, у тебе, і проводили маніпуляції. Також їм наказували постійно вживати прості речі: виноград, шоколад, березовий сік, помаранчі, курагу та лісові горіхи. Ці продукти сприяли кращому засвоєнню тієї речовини, що вводилася в плід. До речі, як не дивно, всі ви тепер полюбляєте ці продукти.

– І моя мати на це пішла? І батько?! – вимовили вуста Святослава, а розум уже констатував очевидне. Тепер він розумів, яким чином на тій золотій таці в музеї опинилися саме ті продукти, які він любив найбільше.

Мрець наказав дівчині принести отруєні виноград, апельсини та все інше не тому, що знав про Святославові вподобання, а тому, що сам любив те саме. Щоправда, кураги там не було. Можливо, мати Ворона не любила цей продукт і, хоча його й рекомендували до вживання, вона просто ігнорувала цю рекомендацію.

– Так, у мене навіть збереглися підписані ними документи на згоду. Можу показати, вони в мене є в електронному вигляді на телефоні.

– Ні, не потрібно, – Святослав махнув рукою.

Колись він вважав, що, як і всі інші, батьки називали його особливим просто так, без якоїсь вагомої причини. Але тепер розумів: у цьому слові вони вкладали зовсім інший сенс.

Батько колись був і військовим, скоріш за все, саме він вмовив матір погодитися на ті експерименти.

– Після вашого народження такі, як ми з Лейлою, мали спостерігати за вами, так би мовити, вести вас по життю. І в певний час повернути країні для боротьби з ворогами, – продовжив Єфим. – Але коли Союз розпадався, експеримент майже прикрили, а згодом і зовсім закрили. З секретної лабораторії в Борисполі зробили комерційну лікарню, а працівників відправили на пенсію.

Він перевів подих, витираючи чоло рукавом:

– Але ми з Лейлою не могли просто взяти і залишити все так. Тому й стали Лестером – щоб відшукати вас усіх і допомогти зрозуміти, що з вами не так. Лука, вісімнадцятий, був одним із перших, з ким ми вийшли на зв’язок. Та згодом його вбив Кір, п’ятнадцятий, – зітхнув Єфим. – На ньому ін’єкції позначилися ще й зміною кольору шкіри. Він завжди був таким білим.

Він зробив паузу, задумавшись.

– Знаходити таких, як ти, справа надзвичайно складна. Адже ваші здібності проявлялися у різний час, у кожного по-своєму. Тому ми й придумали сайт Лестера. Зрештою всі зараз користуються інтернетом.

Трохи замислившись, Святослав спершу подивився на темний автомобіль, що їхав поруч, з якого вода стікала цілими потоками. Потім його погляд перемістився на блискучу торпеду, кермо з написом «Хто наступний, Біллі» та малиновий мішечок, що погойдувався в такт руху авто. Колір мішечка наразі зливався для його очей у щось невизначене, майже нейтральне.

– І яким же чином ми мали допомагати державі? – Святослав примружився, знову уважно вдивляючись у дорогу.

Старий Єфим тяжко зітхнув, ніби кожне слово тягнуло з нього частину сил.

– Всі, хто працював над проєктом «Сини Єлисейові», розраховували на те, що ви зможете передбачати кожен наступний крок ворогів союзу. – Він на мить замовк, перевівши погляд на свої зношені долоні, а тоді продовжив: – До того ж, у декотрих із нас, не у всіх, були сподівання, що ви здатні створити якісь розробки: зброю, нові винаходи, які могли б допомогти у війні.

Єфим несподівано посміхнувся, трохи іронічно, трохи з відтінком суму.

– А взагалі, звідки кому було відомо, які саме здібності мали увімкнутися? Це все було експериментом, ідеєю, сподіванням на те, що «геніальні плоди» змінять хід історії.

– Але ж це нікого не зупинило, – зітхнув Святослав, перевівши погляд із дороги на вулиці міста, який майже розчинився у щільній завісі дощу.

В його голосі звучало щось середнє між докором і втомою. Він подумав про те, як міг би бути простою людиною, якою й вважав себе до зовсім недавніх подій. До того дня, коли життя почало розпадатися на шматки, оголюючи таємниці, які, здавалося, не мали до нього жодного стосунку.

– Ти маєш знати ще дещо, – почав Єфим, і його голос звучав важко. – Гірко це усвідомлювати, але є штука, яку ми так і не змогли дослідити в лабораторії. Це проявилося вже після нашого розформування. Щось типу вірусу. Ми активували у ваших мізках щось не так або не те, разом із тією самою здібністю Єлисея. Те, що мало б спати вічним сном.

Він зробив паузу, поглянувши на Святослава, який мовчки слухав.

– Мозок почав руйнувати самого себе. Не в прямому сенсі, а переносному. Цей вірус... наче роздвоює особистість. Це, звісно, жахливо, – наче завершив старий, сумно опустивши очі, але відразу ж й продовжив. – Але ця крихітка, – Єфим поклав руку на торпеду «Daewoo Leganza» та провів по ній долонею, наче гладив кішку, – наш із Лейлою витвір майбутнього. Вона здатна паралізувати того «іншого», як казав Тімур, «із шафи». Лука теж так висловлювався. А ось Кирило називав його «інший із потойбіччя».

Зупинившись на мить, Єфим ніби щось згадав, а потім продовжив:

– Та суть не в тому, як це називати. Якщо останньому я так і не зумів допомогти, то вісімнадцятому, Луці, ми дали цей седан. Біопотоки, які сконцентровані в цьому салоні й виробляються біодвигуном, що захований під заднім капотом, дадуть тобі, Святославе, життя без вірусу у мозку. Без цього «іншого».