Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

– Іншого!!! А в мене хтось запитав, чи я хочу бути номером двадцятим чи двадцять першим?! – викрикнув Святослав, зрештою не витримавши. Від болю він схопився лівою рукою за живіт. – Я б хотів просто бути перукарем у своєму салоні й мати дітей від Соні. Це все, що я б хотів у цьому житті! А не бути людиною Ікс чи старозавітним пророком!

– Справедливо, – з сумом промовив Єфим. – Лейла казала майже те саме.

– Я заходив до вас на сайт, – Святослав різко перейшов на іншу тему, хоча про те, що він ще й був у їхній квартирі, вирішив не згадувати. – І я знаю, що вона одна з нас!

Старий кивнув.

– Так, але не зовсім. Вона з першого експериментального відбору. Тоді цей проєкт називався «Провидці», але він повністю провалився. З десяти діток вижило лише двоє. Одна з них – моя майбутня дружина. Особливих здібностей у неї, власне, і не проявилося, якщо не враховувати цього авто. Думаю, саме через її дар вона допомогла мені створити цю «Daewoo Leganza». Ми з нею познайомилися на другому експерименті, а згодом одружилися. Якщо коротко. Тоді ми були молодими.

– Ви про неї ніколи не розповідали!

– Чекав, доки твій дар проявиться, але, признаюся чесно, пропустив цей момент. Можливо, якби я зрозумів усе раніше... – Єфим замовк, задумавшись. – Та що вже зараз гадати.

– Невже не стало зрозуміло, коли мене обвинуватили в смерті пасажирів того метро лише через те, що я знав, що те лихо станеться!? І судили на всю країну! А в тому готелі, «При дорозі», здається, у нас була досить довга розмова, щоб ще тоді мені все пояснити. Коли ви їхали ховати рідного, в чому я зараз уже дуже сумніваюся!

– Так, я не їхав, я слідкував за тобою. Але в тому ж готелі був і п’ятнадцятий. Мені потрібно було знати, чи ви разом із ним, розумієш, за одне, спільники. Він же відкрив на мене полювання майже відтоді, як убив Луку й дізнався про існування Лестера.

Єфим трохи затих, ніби обдумуючи свої слова, а потім продовжив:

– Я навіть підкинув маски, повісивши їх на ялинку на вашому подвір’ї в Лумшорах, щоб зв’язатися з тобою, Святославе. Інкогніто, щоб ти не зрозумів, хто я.

Про них Святослав зовсім забув, але тепер, згадавши, нарешті зрозумів, чому Лестер так добре знав про їхнє існування.

– І яким же чином це мало статися?! – запитав Святослав із підозрою.

– В одну з масок, ту, що з ріжками, я вбудував мікрофон. В інших – передавачі, – пояснив Єфим. – Декілька разів я намагався вийти з тобою на зв'язок. Та ти, швидше за все, мене не чув. Якби ти, Святославе, одягнув маску з ріжками, спрацював би мікрофон разом із навушником, і ми б могли порозмовляти на відстані. Я не мав права нас із Лейлою викривати.

Тепер Святослав зрозумів, чий голос із рипінням чула Соня в спальні на другому поверсі, коли піднялася туди відпочивати. Їй це не примарилося. І той чоловік, що напав на нього в підвалі, казав правду — до масок він не мав жодного стосунку. Голос лунав із маски, яку Святослав тоді залишив на другому поверсі в коридорі, і цей голос належав дідові Єфиму.

А ще до Святослава дійшло, що він залишив свої відбитки пальців на розкладному ножі, яким добив Мерця. Тепер його життя стане ще жахливішим, ніж було досі. Хоча, здавалося, куди вже гірше? Адже він щойно дізнався стільки нового про своє єство: щось відбувається з його мозком, і автомобіль, у якому він зараз перебував, начебто міг це виправити.

Щоб відволіктися від важких думок, Святослав вирішив перевірити телефон – раптом хтось дзвонив чи писав. Однак на екрані вже виблискували тріщини на захисному склі, а можливо, й на самому дисплеї. Роздивитися точно було складно. Напевно, розбив, коли вилетів у вікно. Але це було не єдине пошкодження – у місці, де мала показуватися інформація про оператора, значилося: «Не обслуговується». Ну ось і все, прощавай, Соня, назавжди.

– Досить винахідливо, – нарешті кинув Святослав, трохи заспокоївшись. – Соня добряче перелякалася тих ваших масок із передавачем.

– Вибачаюся, я не мав іншого вибору. Тепер ти, Святославе, знаєш усе, що мав би знати про себе. Вирішувати тобі, користуватися тим даром чи ні. Але ось цей автомобіль не полишай ніколи.

– А якщо той біодвигун зламається? – запитав Святослав, повертаючи в кишеню побитий телефон. З нього ще можна витягти SIM-картку, та чи слушна це ідея?

– Не має зламатися. Принаймні років двісті працюватиме, як годинник. Я ж казав, технологія майбутнього. Ну а тобі більше і не потрібно.

– Надіюся, заправляти треба чимось розповсюдженим? Бензином, гасом чи електрикою?

– Нічим із переліченого. Взагалі нічим. Він самодостатній, якщо можна так сказати. Завдяки розробкам нашої держави під грифом «таємно», до яких я мав можливість трохи доторкнутися. Деякі хімічні сполуки розпадаються дуже довго, і цього вистачає, – відповів Єфим. Потім ледь чутно, ніби роздумуючи, додав: – Звичайно, я хотів би, щоб ти зробив ще дещо.

– Ще дещо?

– Так. Тімур, сімнадцятий, тебе не полишить. Він буде переслідувати, доки не доб’ється свого.

– Автомобіль? Мрець, тобто Кір, казав, що заради нього він навіть згодився на в’язницю, – Святослав кинув погляд на салон і раптом зрозумів, що тут йому дивно спокійно, навіть приємно. Зовсім не так, як тоді, коли він сидів у цій машині разом із вороном. Навіть думка про вічну розлуку з Сонею вже не здавалася такою гнітючою, як минулої ночі в «Opel», що згорів до тла.

– Так. Сімнадцятого накрило повністю, він уже подвоївся в собі. Ми з Лейлою, як Лестер, намагалися з ним зв’язатися. Але той… – Єфим на мить замовк.

Святослав відвів погляд від залитої дощем дороги й подивився на Єфима. У старого в очах був страх, що змусив Святослава відчути себе неспокійно.

– Це вже навіть не людина, а створіння, – продовжив дід. – Ти ж бачив, що з ним відбувалося на суді. Він, наче змія, двічі якось проник у мої сни й ледь не звів мене з розуму. Довелося чотири доби зовсім не спати, щоб від нього відкараскатися. А ми його створили... Уяви, яка це могла бути зброя: проти злочинців у мирний час чи ворогів на війні. Але той, що прийшов зі шафи, забрав у нього останні крихти здорового глузду.